В тюрмі
Осип Маковей
Тополя, що навіть у мріях своїх
з вітрами не обнімалась,
як бранка, заперта у мурах німих,
самотньо під сумом хилялась.
А небо, що іншим деінде несе
відраду життя і охоту,
китайкою синьою крило усе —
тюремний смітник і болото.
І сонце, те сонце, що вічно мені
всміхалось так любо, так мило
на полі й на волі, на волі й весні,—
мене вже не знало, не гріло.
Я слухав... Чей, може, озветься відкіль
хоч жайворон... Брязли кайдани.
З їх брязком почув я у серці біль,
їх брязк роз'ятрив мої рани.
Знов жаль потряс серцем моїм молодим,
що дармо рвалось на волю,
до неба, за сонцем, за вітром тим,
що обнімає тополю.
Про вірш
Ліричний монолог в’язня, якому неволя відібрала небо, сонце і навіть надію почути жайворонка. Тюремна тополя стає його двійником, а брязкіт кайданів роз’ятрює рани молодого серця, що рветься на волю.
Історія
Тема ув’язнення була добре знайома галицькій літературі доби Франка: політичні процеси, арешти студентів і радикалів, переслідування за громадську діяльність. Осип Маковей, що зростав у колі Франкових однодумців, звертається до цього мотиву через узагальнений образ молодого в’язня.
Вірш не прив’язаний до конкретної події, тому читається як символічна лірика неволі, близька до тюремних поезій Франка й до народних пісень про невольників.
Форма
Твір написаний амфібрахієм із чергуванням чотиристопних і тристопних рядків: «Тополя, що навіть у мріях своїх / з вітрами не обнімалась». Римування перехресне, з чергуванням чоловічих і жіночих клаузул.
Плавна тридольна міра надає віршеві тужливої мелодійності. Повтори й підхоплення («І сонце, те сонце…», «на полі й на волі, на волі й весні») створюють ефект схвильованого внутрішнього мовлення.
Як читати
Вірш відкривається образом тополі, «як бранка», замкненої в німих мурах; вона навіть у мріях не обіймалася з вітрами. Дерево — дзеркало в’язня: стрімке, створене для простору, але приречене хилитися під сумом.
Далі небо, що іншим несе «відраду життя», тут лише «китайкою синьою» вкриває тюремний смітник і болото. Китайка — тканина, якою за звичаєм накривали тіло полеглого козака, тож навіть небо над тюрмою стає похоронним покривалом. Сонце, яке колись усміхалося «на полі й на волі», в’язня вже «не знало, не гріло».
Кульмінація — звук: герой чекає жайворонка, а чує брязкіт кайданів. Цей контраст пташиної пісні й заліза роз’ятрює рани, і фінал повертає до тополі та вітру: серце «дармо рвалось на волю», до неба, за сонцем і за тим вітром, що обнімає тополю. Мрія про волю виявляється спільною для людини й дерева.
Теми: неволя · прагнення свободи · самотність · туга · молодість