Камінець
Павло Мовчан
Як можна так жити далеко і певно, —
на нас-бо чекають спокуси недремні:
пиття-забуття, і життя захлинальне,
і день безберегий, і ніч сповивальна,
заснеш — не прокинешся, ступиш — впадеш…
Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж…
На пожир пожежі, на поглум дощам?
Зігнувшись, ламатись сухим пополам?
Е, ні… Як же жити? З якого кінця?
Дороги розмиті, беру камінця
на певність, на міцність, на жорен-поріг,
отак і живу, навпростець, без доріг,
несу не в той бік, волочу камінець,
і шиється слідьма цівкий ручаєць.
Тягар добровільний обтяжує плоть,
але ти не здалий його розколоть:
долоні до нього навік приросли,
весь вік не позбутись тобі кабали.
Бо став валуном той камінчик дрібний,
що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.
Що далі, то глибше він в землю вгрузав,
все важче було озиратись назад.
Він суне і тягне тебе вдалечінь,
і ти коло нього — як в полудень тінь…
Зате маєш певність — гора кам’яна,
проте під ногами гуде глибина,
то краще за каменем далі іти,
забувши про прірви, провали, мости;
про те, що чим далі, тим глибшає слід,
і суне той камінь до вічних воріт.
***
Про вірш
Метафорична натурфілософська медитація «Камінець»: первісна «речовинність» світу, стихії природи як мова буття та пошук першооснов сущого.
Історія
Вірш «Камінець» репрезентує унікальну поетику Павла Мовчана (1980-ті рік, збірки «Сіль», «Літовище» чи «Осереддя»), де слово набуває майже фізичної щільності та відчутності.
Художній метод автора критики часто називали «метафоричним матеріалізмом»: поет наділяє стихії й предмети свідомістю, розкриваючи таємний діалог між людиною й природою.
Форма
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
Як читати
Природні явища у вірші олюднюються: вітер мислить, каміння пам'ятає, а вода несе у собі розчинені сльози поколінь.
Мовчан відкриває читачеві драму живої матерії, яка болісно шукає виходу до духу через очищення вогнем, сіллю та стражданням.
Твір занурює у стан глибокого споглядання, повертаючи втрачене відчуття єдності людини з прадавніми ритмами Всесвіту.
Теми: павло мовчан · натурфілософія · стихії природи · метафоризм · сіль буття · речовинність слова