“Оце обличчя у вітрині…”
Павло Мовчан
Оце обличчя у вітрині
належить не мені віднині…
Хіба отой шарпак — то я?
Обличчя скресло, зір зів’яв —
в стручечку губ ні квасолини…
Бо ліплений з пісної глини —
обсунувсь на дощах, звітрів;
на тім’ї в’ялі волосини…
і тінь не відпускає ніг.
Та що казать? Коли мовчання
правдиве свідчення останнє,
слух реагує на слова:
«Раз-два… раз-два…»
А очі.. Що я бачу ними?
Як йдуть провулками старими
такі ж точнісінькі, як я.
І смиче їх за нитку диму,
скажи мені, рука чия?
І за чиїм я повелінням,
своє міняючи одіння,
дивлюсь незмигно та сміюсь.
І не сумління, а терпіння
у мене, — з ним міцний союз.
Не здерти маски м’язової,
що формувалась для героя,
та ж я зісподу — боягуз.
Боюсь пересудів та кпинів,
поважності ні на краплину.
Пісна пересихає глина,
торкне хтось раптом — розвалюсь.
***
Про вірш
Філософська лірика Павла Мовчана «Оце обличчя у вітрині…»: проникливе осмислення буття, краса рідного краю та пошук духовної рівноваги у мінливому світі.
Історія
Вірш «Оце обличчя у вітрині…» належить до багатого поетичного доробку Павла Мовчана (1990-ті рік), позначеного Шевченківською премією та високим визнанням українського читача.
Творчість автора є синтезом класичної традиції українського шістдесятництва та новітніх неомодерністських пошуків екзистенційної істини.
Форма
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
Як читати
У вірші «Оце обличчя у вітрині…» автор будує вишукану метафоричну картину, де кожна деталь навколишнього світу відлунює у внутрішніх порухах душі.
Поетична інтонація сповнена мудрої стриманості, драматизму та щирої віри у незнищенність духовних першооснов українського життя.
Твір вражає звуковою вивіреністю та естетичною досконалістю, засвідчуючи самобутнє місце поета в сучасній класиці.
Теми: павло мовчан · філософська лірика · внутрішній світ · буття і час · українська класика · краса слова