Овиддя, вітром не розмите,
розпасяно в теплі лежить,
і золота стеблина жита
благословля серпневу мить.
Зійшовши з самого вершечка
небес високих, впало вниз
дзвінкого простору кілечко
і нанизалося на спис,
на гострий спис соняшничиння,
на вістря жовтого стебла
дзвінка вже нижеться калина,
намисто літнього тепла.
У кожній бубці гусне сонце,
в клубки згортається трава,
і сріблоспівне волоконце
у кокон літо сповива.
***
Філософська лірика Павла Мовчана «Овиддя, вітром не розмите…»: проникливе осмислення буття, краса рідного краю та пошук духовної рівноваги у мінливому світі.
Вірш «Овиддя, вітром не розмите…» належить до багатого поетичного доробку Павла Мовчана (1970-ті рік), позначеного Шевченківською премією та високим визнанням українського читача.
Творчість автора є синтезом класичної традиції українського шістдесятництва та новітніх неомодерністських пошуків екзистенційної істини.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
У вірші «Овиддя, вітром не розмите…» автор будує вишукану метафоричну картину, де кожна деталь навколишнього світу відлунює у внутрішніх порухах душі.
Поетична інтонація сповнена мудрої стриманості, драматизму та щирої віри у незнищенність духовних першооснов українського життя.
Твір вражає звуковою вивіреністю та естетичною досконалістю, засвідчуючи самобутнє місце поета в сучасній класиці.
Теми: павло мовчан · філософська лірика · внутрішній світ · буття і час · українська класика · краса слова