Пізня гроза
Павло Мовчан
Так далеко — ледве й видко,
як грози сталева нитка
пересновує туман,
і луни щербатий злиток
деренчить, мов тріслий дзбан.
Так далеко, що й не чути
крапель, спійманих відром.
Біла марля, чорна сутінь
пеленають круглий рот…
Дихай, дихай крізь весь простір,
крізь набряклу криком повсть…
Бовваніє час навпроти…
крізь туман іде навпрост?
І несе він, мабуть, м’яту —
відсвіжити всі чуття,
і полотна непочаті,
щоб сповить твоє життя.
Він несе тягар важенний —
в роті вічності ковток,
вдмуха він тобі в легені
синє полум’я квіток.
І, роздмухавши задуху,
наче вогнище в грозу,
подарує на потуху
ще й перлинясту сльозу.
***
Про вірш
Філософська лірика Павла Мовчана «Пізня гроза»: проникливе осмислення буття, краса рідного краю та пошук духовної рівноваги у мінливому світі.
Історія
Вірш «Пізня гроза» належить до багатого поетичного доробку Павла Мовчана (1990-ті рік), позначеного Шевченківською премією та високим визнанням українського читача.
Творчість автора є синтезом класичної традиції українського шістдесятництва та новітніх неомодерністських пошуків екзистенційної істини.
Форма
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
Як читати
У вірші «Пізня гроза» автор будує вишукану метафоричну картину, де кожна деталь навколишнього світу відлунює у внутрішніх порухах душі.
Поетична інтонація сповнена мудрої стриманості, драматизму та щирої віри у незнищенність духовних першооснов українського життя.
Твір вражає звуковою вивіреністю та естетичною досконалістю, засвідчуючи самобутнє місце поета в сучасній класиці.
Теми: павло мовчан · філософська лірика · внутрішній світ · буття і час · українська класика · краса слова