Пограниччя
Це все було. Було це все зі мною.
Розмитий і задивлений водою,
то я стояв на березі тоді,
коли повітря шилося стрілою
і вигуки лінали молоді:
—Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски,
де твоє остя з кістя й луски?
Чому твої цибайла дибулясті
не можуть течію перебрести: —
…І гнівавсь я. І кидав каменюку
на той бік мови, щоб урвати звук,
але була стріла початком звуку,
були відлунням спурхи каменюк…
Трубіж і Стунга, Смотрич, Роставиця,
Тростинка, Вільшаниця, Лозова, —
у кожнім слові глибина криниці
і бережан границя вікова.
Стріла від плоті гнівом возз’єднає,
але обрушить пам’ять снігову:
— Гей, чоловіче, — хтось мене гукає;
і озираюсь — знаю, що живу, —
на тому боці іскра вибухає,
і слідом долітає гострий звук,
і ойкотом вертається відлуння,
і сміхом наливаються слова:
— Ну як по той бік жити — алілуйно?
Якщо у тебе драна голова? —
І луг вологий луни поглинає,
і холод входить широко у плоть:
і бачу: куля пам’ять доганяє
аби її на скалки розколоть.
Ізнову тут при річці бережастій
задивлений в мінливу глибину
силкуюсь пригадати всі напасті,
та здобуваю я лише одну:
нічна вода, роздвоївши багаття,
несе в пониззя відблиски його,
і, спійманий долонями латаття,
пручаючись, спалахує вогонь.
І я силкуюсь, та пусті зусилля:
ув’язнена пручається в мені
якась істота — рвуться сухожилля,
і лопаються зойки голосні.
Так, ніби річка затекла у тіло,
обрушені зійшлися береги,
і замість крові через серце стріли
течуть-летять — не додають снаги…
І щохвилини — в груди каменюка,
і щогодини — куля прошива, —
пісок сипучий розгортають руки,
аби не згасла іскорка жива…
Вона спахне, і пам’ять, наче русло,
освітить вмить, і виявить у ній
потрухлі стріли, каменюки плюсклі,
людські відбитки вмулені — на дні…
***