Погребіння тіні
Лиш кучугури тіней синіх
зостались від нічних колон,
вода, розмлоєна ліниво,
у берег схлюпувала сон…
Тріщав торішніми листками
одудкуватий очерет,
тінь плуталася під ногами
і виривалась наперед,
ніби хотіла зупинити
та чорнотою нагадать,
що ніч, неглибоко зарита,
ізнову буде воскресать…
І тінь то ямою ставала,
то вгору каменем росла,
і стишувався крок помалу,
пісок здіймався, як зола,
так, наче ночі на поталу
був відданий й згорів дотла.
І холод я відчув вчорашній
підошвами, мов пригадав,
як було моторошно-страшно,
коли могилу сам копав:
стояло сонце у зеніті,
у яму тінь моя ввійшла —
я поховав її тим літом,
і в світі зменшилось тепла.
Немов вернувсь на пожарище
і навіть неба не впізнав:
усе минуле стало ближчим,
то падав в яму, то вставав,
на камені підносивсь вище,
до мертвих голосно взивав:
— Простіть мені! Я винуватий!
Я винуватий! Бо живий!
Та ваші риси я вже втратив,
душа лиш знає: ви — це ви…—
І бачу: тінь моя цибата
звелася вище голови…
Чому, о доле, обділила
мене веселощами ти?
Я відчуваю в своїх жилах
вагу нічної чорноти…
І тінь чорніє, мов могила,
стримиш хрестом над нею… ти…
***