Портрет Ван-Гога
Смеркаються трави, весь день зеленивши повітря,
кульбаби злітають угору, немов пухирці,
скупою здається вечірня палітра:
малиновий захід і луг в молоці.
На спадкові віку життя небагате,
як листя пожухле, окремляться дні,
здобутки дрібні, обернувшись у втрати,
в душі каламуть полишають на дні.
Розірваний лікоть, і чашка розбита,
і дірка на грудях, аж вітер свистить,
і в пальцях тремтливих спалахнута бритва
оклично-малиново палахкотить.
І пляма молочна блищить на долівці,
відбивши, мов дзеркало, дещицю дня:
шмат лугу, летюча корівка і вівці,
і пише копитцем блакить хмареня.
Та погляд не бачить того, тільки пляму,
і кількість розлитого важить рука,
неначе лускою, обріс черепками,
і душу стиска череп’яна луска.
І важко ступити, бо шкоди накоїш,
сколотиш туман чи малиновий сік,
чи бритва, розтявши зап’ясток надвоє,
збагатить палітру вечірню навік.
Кульбаби летять, пухирці відринають,
і глиняна дірка у грудях свистить.
Поволі смеркає, і воронів зграя
затулює в тріснутім небі блакить.
Крізь тріщину в чашці тонесенька цівка
тече і долоні сухі червонить,
луска обпада на червону долівку,
і бритва, роздмухана вітром, горить.
***