Слово
В форму слова твого перелито жадання,
скажеш «яблуко» — вмить заопуклиться плід,
сік на пучках проступить лише з дотикання,
тінь пообіч застигне кружальцем, як лід.
Слово суще, лукаве, спасенне,
перемліле в устах — хоч кричи.
Промовляєш його цілоденно,
цілонічно… Та слово мовчить.
Видихаєш його на свічадо,
придивляєшся — крапля дрібна,
і тьмяніє вона, мов окрушина згляду —
мерехтить срібна нить шовкопряда,
тоне, тане, сягаючи дна…
Ставиш гілку-вербілку у склянку з водою,
переводиш у слово незвіданий зміст —
бачиш, ніби стіна поміж словом й тобою,
сніг стоїть у твій зріст.
На стіні тій верба, розпорошена тінню,
і разки розпорошених сойчиних крил,
і синиці висять, мов кленове насіння, —
розмахнулась ураз… біла труш… срібний пил…
З джерела того слова непам’ять зринає,
вже не зглибити, ні, ворушку каламуть,
що колись пореклася вмістилищем раю,
а тепер: в с е з а б у д ь, в с е з а б у д ь…
Научися мовчать, переважувать тишу,
так немовби до тебе і слів не було…
Тільки хто це по стінах крижиною пише
І гукає студено: — Павло!..—
Озирнувшись, бери олівець кольоровий,
обведи свою тінь по шпалері старій
і до неї промов власне слово ізнову —
чи себе розпізнаєш в фігурі кривій?
***