Спокуса
Чи йде тобі із рук та круглість первородна,
що чиста помислом освяченого лона,
де квітнуть квітові до осені глибокої
і гускнуть медові, настоянім на спокої.
Гарячі яблука — зсередини — від спілля
червоно сплакали у сутінне замшілля,
та їх ізнов чомусь долоня проминула,
так, як мина своїх дітей зозуля:
минаючи, питає, де пташата?
Тобі одне — всі сторони гукати,
розмотувати злежані клубки,
на сито сіять-просівать піски:
де заподілись всі чоловіки?
Земля нерушена — суцільний переліг,
сіллю затрушене реміняччя доріг,
на суходереві не змій — звичайний ворон,
суцвіттям з терену
клич віється угору.
Журливо так…
І сонях саморослий
шукає затишку — насіння ж дозріва, —
і крик його, не висловлений досі,
заплівся жовто у твої слова…
Що то за край, де простору в три кроки,
де тісно так що звуку, що луні,
і зветься медом стримуваний спокій,
такий привабний, певно, сатані.
А хтивість та, а спорожнілість лона,
а гріх розгрішений самотністю вдови,
а круглість яблук, ой, яка ж солона —
піднось долоні і хутчій лови
ті яблука…
Ось тобі стовп, змережений під змія,
зневаж усім, що в спадках навіки;
ще день минув — о радуйся, Маріє! —
кислиця пада зразу в дві руки.
***