Тіснота
В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу
вчувалась широкість небесна на розмах крила,
і зграйчасте сім’я, й пташки перелітні
сніги крапкували потульні — теплом для тепла…
Хитке верховіття напружене тіло хитало,
земля ворушилась, і світ присідав,
і пахло холодне повітря металом —
в проломи його затікала вода.
Гілки ворушкі скидали линовище з себе,
лози жовтизна витискала з кори чорноту,
і голос в тобі розроставсь, розпираючи ребра,
щоб викрити врешті душі тісноту.
Зітхнувши, згадаєш розімкнутий обрій для зору,
і, ніби коріння, вкипілі підошви рвонеш,
піднесений криком, поглянеш угору:
холодна глибінь, що ні дна їй, ні меж…
Ні, ліпше у землю вгрузати ногами,
й не знати ніколи безодні студінь,
та слухать, як дише безвічність над нами
березовим шумом, теплом весняних вітровінь.
І нагло свідомість спалахує світлом яскравим,
висвітлює в пам’яті пляму чітку:
у синю безмежність вікно відчинилось чи брама,
і ти відлітаєш — летиш на кленовім листку.
І лісу не видно, і тінь по долині ковзає,
крапкуючи землю на всю широчінь:
чим меншим стаєш і вище листок підлітає,
тим глибше у паділ втискається тінь.
І, стиснута в крапку-росинку,
душа все маліє, маліє,
на мерхлім листкові горить крапелина дрібна,
сукупивши літнє проміння, вона вже вогніє:
в пропалених грудях співає лунка глибина.
***