Ти — простір
Павло Мовчан
В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя:
у посмішці губи зневажливу лінію гнуть,—
невже ж є тобою ота заплощинна облуда,
що в паузах серця на шкло видиха каламуть?
Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки,
повітряна хвиля поволі морщинить чоло.
Скажи, чи довірливий світ дається
усім на поталу,
чи наші відбитки спотворює зморщене шкло?
Бач — простір скорочений:
обрій підбивсь до підбрів’я,
і жменя хаток під очима холоне, як сіль;
і квапишся жити, життя проживаєш потрійно,
і ловиш обличчям мачини утіх звідусіль.
Хоч очі заплющиш, але, наче дзеркало, шкіра
вбирає і верби, і мокрий горнець на тину,
підошви лискучі, ввібравши обвітрений згірок,
спинившись раптово, тлумлять струну голосну.
О леле, поглянь, на гладенькому склі виступає
краплина червона, за нею вже інша біжить…
То простір, яким ти єси, виявляє
розірвану судину часу і сонячну мить.
***
Про вірш
Філософська лірика Павла Мовчана «Ти — простір»: проникливе осмислення буття, краса рідного краю та пошук духовної рівноваги у мінливому світі.
Історія
Вірш «Ти — простір» належить до багатого поетичного доробку Павла Мовчана (1990-ті рік), позначеного Шевченківською премією та високим визнанням українського читача.
Творчість автора є синтезом класичної традиції українського шістдесятництва та новітніх неомодерністських пошуків екзистенційної істини.
Форма
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
Як читати
У вірші «Ти — простір» автор будує вишукану метафоричну картину, де кожна деталь навколишнього світу відлунює у внутрішніх порухах душі.
Поетична інтонація сповнена мудрої стриманості, драматизму та щирої віри у незнищенність духовних першооснов українського життя.
Твір вражає звуковою вивіреністю та естетичною досконалістю, засвідчуючи самобутнє місце поета в сучасній класиці.
Теми: павло мовчан · філософська лірика · внутрішній світ · буття і час · українська класика · краса слова