Тихенько відійди,
відколивайсь, як звук, —
холодний блиск води
уже торкнувся рук.
Це осінь почина
дочасно брати квит —
її рука сумна
кислички рве на спит.
В маленький козубок
опеньків набери,
тихенько на клубок
позмотуй кольори.
І відступись ще раз
від спокою свого,
від вицвілих окрас
і будь-яких пригод.
І сам на самоті
знайди собі ізнов
слова якісь «не ті»
про радість та любов.
Щоб в них, як у струмку,
просвічувало дно
й несло снагу терпку,
як молоде вино…
***
Філософська лірика Павла Мовчана «Тихенько відійди…»: проникливе осмислення буття, краса рідного краю та пошук духовної рівноваги у мінливому світі.
Вірш «Тихенько відійди…» належить до багатого поетичного доробку Павла Мовчана (1970-ті рік), позначеного Шевченківською премією та високим визнанням українського читача.
Творчість автора є синтезом класичної традиції українського шістдесятництва та новітніх неомодерністських пошуків екзистенційної істини.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
У вірші «Тихенько відійди…» автор будує вишукану метафоричну картину, де кожна деталь навколишнього світу відлунює у внутрішніх порухах душі.
Поетична інтонація сповнена мудрої стриманості, драматизму та щирої віри у незнищенність духовних першооснов українського життя.
Твір вражає звуковою вивіреністю та естетичною досконалістю, засвідчуючи самобутнє місце поета в сучасній класиці.
Теми: павло мовчан · філософська лірика · внутрішній світ · буття і час · українська класика · краса слова