Від листопаду вседенного,
від неба надто голубого,
від яблука — така студінь,
що, наче кригу, власну тінь
б’єш закаблуком — і дзвенить…
Яка холоне жовта мить!
В бадиллі жил, в загуслій крові,
в очах — дрімає жар любові,
а в голосі — густі меди…
Сніги, о доле, відведи!
Листки на дзеркалі води
відтінюють глибокий холод
і свідчать: ти був молодим,
неначе клен, що згас поволі.
***
Метафорична натурфілософська медитація «Від листопаду вседенного…»: первісна «речовинність» світу, стихії природи як мова буття та пошук першооснов сущого.
Вірш «Від листопаду вседенного…» репрезентує унікальну поетику Павла Мовчана (1980-ті рік, збірки «Сіль», «Літовище» чи «Осереддя»), де слово набуває майже фізичної щільності та відчутності.
Художній метод автора критики часто називали «метафоричним матеріалізмом»: поет наділяє стихії й предмети свідомістю, розкриваючи таємний діалог між людиною й природою.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
Природні явища у вірші олюднюються: вітер мислить, каміння пам'ятає, а вода несе у собі розчинені сльози поколінь.
Мовчан відкриває читачеві драму живої матерії, яка болісно шукає виходу до духу через очищення вогнем, сіллю та стражданням.
Твір занурює у стан глибокого споглядання, повертаючи втрачене відчуття єдності людини з прадавніми ритмами Всесвіту.
Теми: павло мовчан · натурфілософія · стихії природи · метафоризм · сіль буття · речовинність слова