Відвідини
Тут про мій вік все свідчило нещадно:
дуплом — верба, що я її садив,
похилий тин — паліччям недоладдя,
а грядка — сухостоєм лободи…
— Це ти, Павло? — спитав шкільний товариш.—
Як ти змінивсь — насилу упізнав…
— Хіба ж це я? Де мої злитки жару,
де ті скарби, що все життя збирав?
Де легкість рухів у тужавім тілі,
де блиск очей, де смолянистий чуб?
Є вагота в обличчі спохмурнілім
та зморшки поперечні біля губ… —
І прикипів до нього я очима,
по ньому бачив, як трудився час;
повітря шар стояв між нами зримо,
взаємно віддзеркалюючи нас:
він мене бачив з власного безмежжя,
і бачив я його з далечини —
з дитячих літ, з підсонячної вежі,
з пронуреної нами глибини.
І хтось згори за нами ніби стежив:
чи, розминувшись, стрінуться вони?
Бо в цьому часі іншими були ми,
між нами була й відстань вже не та:
вона щомиті розповзалась димом,
і зменшувалась зору висота…
І зменшивсь луг, і пагорбок понижчав,
і яма, наче рана, затяглась,
земля потовщала, чи небо стало ближчим,
чи інший світ наблизився до нас?
І я сказав: — Ні, це не я, Миколо! —
І кволо відгукнулася луна:
— Немає вас… І вивітрився голос…
Тут позостались тільки імена.
***