За світляним колом
Я кликав, та кого?
Я плакав безпричинно:
з’являвся то вогонь,
то холод біло-синій…
Хоч розрослася ти
на ширину уяви,
але із пустоти
з’являвся сміх лукавий…
Вуста — то тут, то там —
спалахували й гасли…
То жару пекота,
то снігу білі пасма…
Все вигадка, все — сон,
і плач був нереальним:
піски, Тутанхамон
і спертий дух вокзальний…
А навздогін вуста,
Іудин поцілунок,
і чаю гіркота,
і простір рвався лунко.
Вишневий ґлей сочивсь
по тріщинах у часі:
душею присмоливсь
до тебе я, та в страсі
рвонувся, поволік
по рейках за собою
наповнений засік
вокзальною юрбою,
що реготом зайшлась,
глузуючи із мене:
— То він долає час
Тим потягом шаленим!
Він кружеляє сам
на колесі стрімкому:
мелькоче тут і там
у часі круговому.
То біля пірамід,
то в катакомбах Риму, —
який сферичний світ,
поза яким незримо
існують вічно ті,
хто серце поїть світлом,
але шляхи круті,
і зміни непомітні:
то Рим, то Вавилон,
то Карфаген безлюдний, —
який солодкий сон,
який він непробудний.
Бо там камінням б’ють,
там — стрілами, тут — шротом,
і топлять в каламуть,
і руки в’яжуть дротом.
І ти при згубах скрізь
була присутня, люба,
я чув то холод сліз,
то обпікали губи…
І кликав — та кого?
І плакав безпричинно.
То схоплювавсь вогонь,
то — холод біло-синій…
І ти то тут, то там
незримо і повсюди…
То клятва на вустах,
то поцілунок юди…
І не збагну мети
коловерті, всезнавче;
тут чути сміх густий,
а там хтось гірко плаче…
По колу стрімголов
мчу небом вертикально,
кров відхлинає знов
із мене в тінь недальну…
І голос відхлина
у клич, що зрів віками.
Гукаю, та луна
свистить слідком, мов камінь…
Я ще хутчій кручу
те колесо — до млості,
і каменем лечу
розпеченим
крізь простір.
Тікаю? Чи женусь?
Гукаю? Чи зрікаюсь?
Спинитися боюсь…
Все сплю — не прокидаюсь…
***