За світляним колом

Павло Мовчан

Я кликав, та кого?
Я плакав безпричинно:
з’являвся то вогонь,
то холод біло-синій…
Хоч розрослася ти
на ширину уяви,
але із пустоти
з’являвся сміх лукавий…
Вуста — то тут, то там —
спалахували й гасли…
То жару пекота,
то снігу білі пасма…
Все вигадка, все — сон,
і плач був нереальним:
піски, Тутанхамон
і спертий дух вокзальний…
А навздогін вуста,
Іудин поцілунок,
і чаю гіркота,
і простір рвався лунко.
Вишневий ґлей сочивсь
по тріщинах у часі:
душею присмоливсь
до тебе я, та в страсі
рвонувся, поволік
по рейках за собою
наповнений засік
вокзальною юрбою,
що реготом зайшлась,
глузуючи із мене:
— То він долає час
Тим потягом шаленим!
Він кружеляє сам
на колесі стрімкому:
мелькоче тут і там
у часі круговому.
То біля пірамід,
то в катакомбах Риму, —
який сферичний світ,
поза яким незримо
існують вічно ті,
хто серце поїть світлом,
але шляхи круті,
і зміни непомітні:
то Рим, то Вавилон,
то Карфаген безлюдний, —
який солодкий сон,
який він непробудний.
Бо там камінням б’ють,
там — стрілами, тут — шротом,
і топлять в каламуть,
і руки в’яжуть дротом.
І ти при згубах скрізь
була присутня, люба,
я чув то холод сліз,
то обпікали губи…
І кликав — та кого?
І плакав безпричинно.
То схоплювавсь вогонь,
то — холод біло-синій…
І ти то тут, то там
незримо і повсюди…
То клятва на вустах,
то поцілунок юди…
І не збагну мети
коловерті, всезнавче;
тут чути сміх густий,
а там хтось гірко плаче…
По колу стрімголов
мчу небом вертикально,
кров відхлинає знов
із мене в тінь недальну…
І голос відхлина
у клич, що зрів віками.
Гукаю, та луна
свистить слідком, мов камінь…
Я ще хутчій кручу
те колесо — до млості,
і каменем лечу
розпеченим
крізь простір.
Тікаю? Чи женусь?
Гукаю? Чи зрікаюсь?
Спинитися боюсь…
Все сплю — не прокидаюсь…

***

Про вірш

Метафізичний роздум про таємницю слова («За світляним колом»): мова як генетичний код нації, творче горіння духу та протистояння ентропії забуття.

Історія

Твір «За світляним колом» створений Павлом Мовчаном (1990-ті рік) у період активної боротьби за збереження й державне утвердження української мови (як багаторічного голови Всеукраїнського товариства «Просвіта»).

Для Мовчана рідне слово — це священна духовна субстанція, яка формує національну душу й утримує український материк від розчинення в чужорідних впливах.

Форма

Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.

Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.

Як читати

Слово у вірші постає животворним світлом («вікном у вічність»), що пробиває морок історичних трагедій і дарує надію на духовне прозріння.

Поет усвідомлює місію митця як провідника вищих смислів, покликаного очищати мовні джерела від фальші та байдужості.

Поезія звучить як пристрасний заклик берегти рідну культуру як найдорожчу заповічену предками святиню.

Теми: павло мовчан · таємниця слова · захист мови · просвіта · метафізика духу · національна ідентичність

Усі поети