Земля

Павло Мовчан

1.

Присутність снігу серед поля
розширила очам роздолля,
і тану я, мов грудка солі, —
вітри гуляють подовколлям:
роздмухують, розносять нас,
щоб запліднить біжучий час…
І навмання душа простує —
їй всюди вільно домувать:
в кристалах снігу, в житніх струнах,
у нових поосінніх врунах,
в очах здивованих багать.
О земле, зрощена з душею,
домівко вічності і слів, —
співмірен кім’яхові глею,
сніжинці, що лягла долів,
постав я з тебе, повертаюсь
у твоє лоно день за днем,
суть — не вагу — я зберігаю,
виснажуємось навзаєм.
Твій холод і мене холодить,
твоє тепло — моє тепло;
ти — суть, ти — плоть мого народу,
ти те, що буде, що було…
Не відніму — додам любові,
змертвілу глину оживлю
і возвеличу в кожнім слові:
— О земле, я тебе люблю! —
Шуга душа, літа, мов птаха,
і що їй лічені роки,
якщо піщинкою до шляху
я припаду навік-віки.
Світ неподільним стане знову
на наслідки і на часи,
бо ти — причина, ти — основа
того, що буде, що єси…
Сама себе не ошукаєш,
не зрадиш, не переростеш;
ущільнюйся неначе камінь,
буття твоє не має меж.

2.

Біжке життя, біжке, зникоме…
Ти у всесвітньому огромі,
мов порошина.
А з-під ніг
біжить безмежний переліг.
Життя — знайоме…
Колись ти деревом тут був
і листям всю блакить промацав,
що чув, що бачив — не забув,
на все поклав карби означень.
По перевтіленні — рубці
настовбурні зберіг на тілі.
Іржаві кулі в кулаці,
на шиї зашморги зотлілі.
О Батьківщино, давній біль
іржею проступа на шкірі;
та міць і сила, що в тобі,
нас зміцнює в незрадній вірі,
бо незнищенні ми — о ні! —
допоки хоч в одному слові
відлунюють звитяжні дні,
що нас наснажують в любові:
до бадилини край стерні,
до урвища, до косогору,
до нових, до грядущих днів,
сподіваних і вже прозорих.

***

Про вірш

Філософсько-онтологічний вірш «Земля»: одухотворення хліборобської праці, сакральна пам'ять української землі та нерозривний зв'язок поколінь.

Історія

Поезія «Земля» належить до стрижневого пласта творчості Павла Мовчана (1980-ті рік), зокрема до прославлених збірок «Материк» (відзначеної Шевченківською премією 1992 року) чи «Календар».

Поет, народжений у хліборобській родині на Київщині, глибоко переживає відчуження сучасної людини від землі, послідовно відтворюючи космогонію українського селянського всесвіту.

Форма

Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.

Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.

Як читати

Образи зерна, серпа та хліба постають тут не побутовими реаліями, а космічними знаками вічного відродження життя і невмирущості роду.

Мовчан досліджує генетичну пам'ять предків: кожен порух плуга чи помах коси вкарбований у саму структуру національної свідомості.

Вірш утверджує святість щоденної праці та відповідальність перед землею-годувальницею перед лицем глобалізаційних викликів.

Теми: павло мовчан · хліборобський космос · земля і зерно · пам'ять роду · материк · сакральність буття

Усі поети