Ой, чистоти не вберегти,
що мені очі ріже…
Крізь подих снуйся і лети,
крізь вушко голки, сніже…
І білизна твоя ясна
відтінює скорботу;
бринить, бринить суха струна —
чорнобиль чорноротий.
Віджив, засох і тільки звук
кружляє, мов насіння,
і проситься стебло до рук
сопілкою, жалінням.
І я благаю, сніже мій,
осівши, зберігайся,
на сито й душу пересій,
білій, не запікайся.
І, відтінивши чорноту, —
ні, не душі, а плоті,
полиш мені не гіркоту,
а солодинку в роті.
***
Філософська лірика Павла Мовчана «Звертання до снігу»: проникливе осмислення буття, краса рідного краю та пошук духовної рівноваги у мінливому світі.
Вірш «Звертання до снігу» належить до багатого поетичного доробку Павла Мовчана (2000-ні рік), позначеного Шевченківською премією та високим визнанням українського читача.
Творчість автора є синтезом класичної традиції українського шістдесятництва та новітніх неомодерністських пошуків екзистенційної істини.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Прикметною ознакою є густий алітераційний звукопис, неочікувані метафоричні асоціації та напружений внутрішній рух ліричної думки.
У вірші «Звертання до снігу» автор будує вишукану метафоричну картину, де кожна деталь навколишнього світу відлунює у внутрішніх порухах душі.
Поетична інтонація сповнена мудрої стриманості, драматизму та щирої віри у незнищенність духовних першооснов українського життя.
Твір вражає звуковою вивіреністю та естетичною досконалістю, засвідчуючи самобутнє місце поета в сучасній класиці.
Теми: павло мовчан · філософська лірика · внутрішній світ · буття і час · українська класика · краса слова