Хтось гладив ниви, все гладив ниви…
Павло Тичина
Хтось гладив ниви, все гладив ниви,
Ходив у гніві і сіяв співи:
О, дайте грому, о, дайте зливи! —
Нехай не сохнуть злотисті гриви.
Хтось гладив ниви, так ніжно гладив…
Плили хмарини, немов перлини…
Їх вид рожевий — уста дитини!
Набігли тіні — і… ждуть долини.
Пробігли тіні — сумні хвилини:
Плили хмарини чужі, далекі…
Сліпучі тони — і дика воля!
Ой, хтось заплакав посеред поля.
Зловісна доля, жорстока доля.
Здаля сміялась струнка тополя.
Сліпучі тони — й смутні волошки…
1915
Про вірш
Містичне кларнетистське відчуття присутності невидимого божества чи деміурга, який пестить пшеничні ниви та скликає грозу для порятунку землі.
Історія
Створений улітку 1915 року й увійшов до збірки «Сонячні кларнети», яскраво демонструючи неповторний пантеїзм Тичини.
Поезія передає передгрозовий стан природи, коли літня спека сягає апогею, а земля прагне благодатної зливи.
Відображає естетичну віру модерністів у те, що за видимими природними явищами криється одухотворена вища творча воля.
Форма
Вишукана чотирирядкова строфіка з парним чоловічим римуванням у перших строфах та переходами до виразного колористичного дольника.
Використання повторів («все гладив ниви»), анафор та багатокрапок підкреслює таємничу плинність і містичну невизначеність дійства.
Як читати
Загадковий «Хтось», який одночасно ходить у гніві й ніжно пестить колосся, постає архаїчним божеством вегетації (слов'янським Дажбогом або Перуном), турботливим і грізним господарем космосу.
Прохання грому та зливи («Нехай не сохнуть злотисті гриви») виходить за межі суто сільськогосподарської потреби, символізуючи прагнення очисної грози для всієї знесиленої країни.
Зіткнення сліпучих тонів і смутних волошок у фіналі передає нерозривну єдність тріумфу буття та затаєного смутку, притаманного українському краєвидові.
Теми: пантеїстична містика · хтось невідомий · передгрозова тиша · золоті ниви · кларнетизм