Не дивися так привітно
Яблуневоцвітно
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовково,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встала мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — все помітно:
Яблуневоцвітно.
1918
Тривожно-ніжна інтимна сповідь про солодкий тягар зародження першого кохання на тлі квітучого яблуневого саду та передчуття життєвих бур.
Написаний у буремному 1918 році під час гетьманату Скоропадського та початку громадянської війни; увійшов до збірки «Сонячні кларнети».
Попри зовнішній воєнний апокаліпсис, поет зберігає простір для чистого й незайманого світу юнацької закоханості.
Вірш є зразком найвищої майстерності українського модерного звукопису та психологічної нюансировки.
Вірш має чітку строфіку з двостопного ямба з парним римуванням; надзвичайна легкість та афористичність кожної пари рядків.
Використання унікальних неологізмів-символів («яблуневоцвітно», «ясно-соколово»), що стали візитівкою тичинівського ідіостилю.
Словообраз «яблуневоцвітно» виступає метафорою невинності, трепетної вразливості та водночас швидкоплинності дівочої краси й першого почуття.
Діалектика природи («квітнуть рожі» — «грають грози») проєктується на дівочу долю: після радісних світанків неминуче прийдуть життєві сльози й грози дорослого життя.
Сцена пробудження батьків та розгубленості дівчини на лавці в саду сповнена зворушливої теплоти народної патріархальної етики, де кохання неможливо приховати від чуйного погляду рідних.
Теми: перше кохання · яблуневоцвітність · дівоча чистота · передчуття грози · кларнетизм