Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, —
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинусь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів,—
Лиш Сонячні Кларнети.
1918
Програмний естетичний та філософський маніфест кларнетизму, що утверджує космічну музику й любов як справжню сутність буття замість догматичних божеств.
Вірш відкриває епохальну збірку Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918), визначаючи її світоглядну, естетичну та філософську концепцію.
Створений на перетині українського національного відродження та модерністських пошуків світової синтетичної гармонії.
Поезія стала відповіддю на духовну кризу європейського людства після жахів Першої світової війни, протиставивши насильству релігію всеохопного вселенського ритму.
Чотиристопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих рим; пружний, піднесений ритм, що моделює космічний рух небесних тіл.
Використання філософських антитез, світлових і музичних метафор та сакральної лексики («хітон», «акордились планети»).
Заперечення традиційних міфологічних і релігійних образів (Зевса як влади, Пана як стихійної плоті, Голуба-Духа як церковного догмату) звільняє місце для нового божества — Сонячних Кларнетів.
Розчинення власного «Я» в космічному русі планет і його містичне злиття з Творцем («Прокинусь я — і я вже Ти») утверджує пантеїстичну єдність людини й космосу.
Філософський підсумок — «Навік я взнав, що Ти не Гнів, — Лиш Сонячні Кларнети» — проголошує фундаментальний гуманістичний постулат: першоосновою буття є гармонія, світло й любов, а не жорстокість і покарання.
Теми: маніфест кларнетизму · космічна гармонія · панмузикальність · заперечення догм · божественне світло