Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? —
Нещасний народ, його гірке життє:
Темнота та голод… Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити, за що так кохать?
Не знаю, не знаю! — але я люблю,
І сили свої всі я їй віддаю.
Їй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її… Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою…
1909
Зворушливе юнацьке сповідання ірраціональної та беззастережної любові до стражденної, бідної рідної землі.
Один із найперших відомих віршів Павла Тичини, написаний у вісімнадцятирічному віці під час навчання в Чернігівській семінарії.
Період глухої імперської реакції після поразки революції 1905—1907 років, коли бідність, безправ'я та неписьменність українського селянства поставали з особливою гостротою.
Свідчить про глибоко вкорінений народницький і шевченківський ґрунт раннього світогляду майбутнього поета-новатора.
Написаний тристопним анапестом із парним римуванням; плавна розмовна інтонація, наближена до щирого щоденникового самозаглиблення.
Часте повторення ключових дієслів «люблю», «кохаю» та риторичних самозапитань підкреслює емоційну сповідальність тексту.
Поет відмовляється від раціонального пояснення свого патріотизму: Україну люблять не за розкіш чи могутність, а всупереч її нещастю, темноті й голоду.
Безпорадність і біль перед злиднями народу («Ох, ліпше мовчать!») не паралізують волю юнака, а навпаки — переростають у жертовне рішення віддати всі свої сили Батьківщині.
Молитва за безталанну країну та складання для неї пісень постають головним життєвим покликанням і моральним імперативом молодого митця.
Теми: синівська любов · безщасна Україна · самовідданість поета · рання лірика · народна доля