Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов’ю,
Я одкрив кохання книгу.
[1913-1914] автор: Тичина Павло
Світла мініатюра кохання-осяяння, де єдине мовлене слово викликає миттєвий відгук і радісне пробудження усього навколишнього світу.
Твір створений у часи розквіту ранньої інтимної лірики Тичини, натхненної юнацьким почуттям закоханості та поетичними експериментами чернігівських років.
Вірш органічно пов'язаний з мотивами першої збірки «Сонячні кларнети» (1918), хоча втілює камернішу, фольклорно прозору тональність.
У тогочасній критиці відзначали незрівнянну здатність Тичини передавати найтонші порухи людської ніжності через рух природних стихій.
Написаний чотиристопним хореєм з перехресним чергуванням дактилічних та чоловічих/жіночих рим, що надає віршу пісенної легкості.
Динамічний синтаксис з короткими реченнями та паралелізмом дій природи й людини передає хвилю раптового душевного трепету.
Мовлене ліричним героєм слово володіє майже магічною першотворною силою: від нього дзвенить сонце, сміється гай і розлітаються білі гуси над ставом.
Психологічний жест («стиснув руку в любій муці») фіксує перехід від невимовного внутрішнього напруження до чистого екстазу взаємності.
Пейзажні образи є прямим продовженням почуттів героїв, створюючи цілісну картину пантеїстичного свята життя.
Теми: перше освідчення · радість взаємності · єдність людини й природи · юнацький трепет · світло кохання