Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
— Слава! Слава! — докотилось
і лягло до ніг.
Ще як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцйонер —
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі —
слав усім привіт.
1919
Лаконічна героїко-трагічна балада про загибель революційного вершника у засніженому полі, чий передсмертний подих звернений до майбутнього.
Поезія написана в розпал жорстоких кавалерійських боїв на українських теренах у 1919 році й увійшла до збірки «Плуг» (1920).
Твір відображає героїчний і водночас кривавий пафос Української революції та громадянської війни, де ідеалізм стикався зі смертю.
Спирається на багату українську думову та козацьку баладову традицію смерті козака-лицаря в чистому полі на руках у вірного коня.
Короткі чотиривірші з пісенним коломийковим ритмом (чотиристопний хорей з дактилічними та чоловічими клаузулами).
Скупість художніх засобів, контраст білого снігу й чорного ворона, динаміка жесту та баладний драматизм.
Падіння вершника на білий сніг під звуки далекого відлуння слави втілює архетипний образ жертовності заради великої ідеї визволення.
Образ чорного ворона, що опускається на груди вмираючого бійця, відсилає до давніх козацьких пісень, уособлюючи невблаганну смерть і хижацтво війни.
Фінальний акорд — привіт усім живим від умираючого революціонера — утверджує непереможність людського духу та віру в те, що пролита кров розхитає старий світ неправди.
Теми: загибель вершника · козацька балада · революційний пафос · жертовність у бою · чорний ворон