З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мамуровим муром…)
Пливуть тужіння угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном…)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром…)
Самотня ти, самотній я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня…)
1917
Драматична елегія про нездоланну стіну відчуження між закоханими, оформлена дзеркальними природними та звуковими рефренами.
Написаний у передреволюційному 1917 році та увійшов до скарбниці інтимної лірики збірки «Сонячні кларнети».
Поезія пов'язана з особистою драмою нерозділеного або трагічно перерваного кохання молодого поета до Поліни Коновал.
Твір репрезентує зрілий символізм Тичини, де особисті страждання співзвучні похолоданню та зміні космічних пір року.
Строфи побудовані з чергуванням основного тексту (чотиристопний ямб) та коментуючих рядків у дужках, що виконують функцію музичного відлуння або антифону.
Багатий звукопис із внутрішніми римами та асоціативними звуковими парами («муром» — «мармуровим муром», «дзвоном» — «кучерявим дзвоном»).
Мармуровий мур постає грандіозною метафорою психологічної прірви, яку звели між собою колись близькі душі через взаємні образи й гординю.
Поступове занурення пейзажу в зиму («спадає лист», «випали сніги») символізує охолодження сердець і незворотність втрати живої любові.
Фінальний образ — «обсипалась душа твоя — (Вранішняя вишня…)» — зворушливо й трагічно увічнює вразливість дівочої краси, знищеної холодом нерозуміння.
Теми: втрачене кохання · холод відчуження · психологічний паралелізм · символізм · трагізм самотності