Загупало в двері прикладом…

Павло Тичина

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

1921

Про вірш

Шокуючий експресіоністичний реквієм жертвам масового голоду в Україні, в якому збожеволіла матір у розпачі дітовбивства втілює катастрофу нації.

Історія

Вірш відтворює жахи першого радянського Голодомору 1921—1923 років в Україні, спричиненого безжальною більшовицькою продрозкладкою та грабунком селянства.

Через неприкриту правду про антропофагію та безумство людей, доведених владою до відчаю, твір був суворо заборонений радянською цензурою та десятиліттями замовчувався.

Тичина тут виступає як літописець апокаліпсису, фіксуючи документальну правду про нелюдські випробування українського села.

Форма

Оповідний вільний тонічний вірш із повільним, гнітючим ритмом, що імітує моторошну протокольну фіксацію подій слідчим патрулем.

Побудований на контрасті між сухою протокольністю дій озброєних солдатів і моторошним, божевільним мовленням нещасної жінки.

Як читати

Деталі побутового огляду хати солдатами («горщок у печі», «скрючені пальчики», «синя голівка під ситом») створюють рівень трагізму, нечуваний для української поезії того часу.

Поведінка молодої вдови — її дивний, страшний усміх, хрипкий веселий спів — це психологічно точний портрет затьмарення розуму, викликаного нестерпним голодом і материнським горем.

Фінальний жест писаря, якому «сльози писать заважають», ламає мур байдужості репресивного апарату, засвідчуючи абсолютну поразку людського розуму перед масштабом скоєного лиха.

Теми: голодомор 1921-1922 · божевілля і канібалізм · материнська трагедія · більшовицький терор · експресіонізм

Усі поети