Була війна.
А день бухтів.
Акація кипіла.
Було від неї та битнів
на світі біло-біло.
Не все, не все я спом'яну…
Летіли кулі мимо,
і я дивився на війну
дитячими очима.
В очах мені –
як білий сад:
бинти, бинти,
бинточки…
Лежить засмучений солдат
у білім сповиточку.
А ще у пам'яті –
оця
увічнена картина,
ця мить війни:
боєць бійця
несе,
немов дитину.
Короткий вірш-спогад про війну, побачену очима дитини: квітуча акація зливається з білизною бинтів, а в пам'яті назавжди лишається мить, коли боєць несе пораненого бійця, мов дитину.
Петро Перебийніс належить до покоління, чиє дитинство припало на роки Другої світової війни. Його воєнні вірші — не батальні полотна, а окремі спалахи пам'яті, вихоплені дитячим зором, у яких війна постає через зримі, майже живописні деталі.
Цей твір продовжує в українській поезії традицію пам'яті «дітей війни», де найсильніше враження справляє не опис битв, а людяність, проявлена серед смерті й болю.
Вірш написано ямбом із чергуванням чотиристопних і тристопних рядків та перехресним римуванням (бухтів — битнів, кипіла — біло). Короткі речення на зразок «Була війна» створюють уривчастий, схвильований ритм спогаду.
Рима з дактилічними та жіночими закінченнями («бинточки — сповиточку», «картина — дитину») надає звучанню м'якості, що контрастує з жорсткою темою.
Ключ до вірша — колір: акація «кипіла», бинти, білий сад, «біле сповиточко» зливаються в одну сліпучу білизну. Квітіння природи й лікарняна білизна ран парадоксально поєднуються, бо дитина ще не відокремлює красу від трагедії.
Повтор «бинти, бинти, бинточки» відтворює дитяче мовлення і водночас нескінченність поранень. Образ солдата «у білім сповиточку» робить дорослого чоловіка безпорадним, як немовля, і готує фінальний образ.
Кульмінаційна «увічнена картина» — боєць несе бійця, «немов дитину», — стає символом милосердя й братерства серед війни. Мить зупинено, як у фотографії, і саме вона, а не постріли, лишається найглибшим знаком пам'яті.
Теми: війна очима дитини · пам'ять про війну · милосердя і братерство · біль втрат · дитинство