Не можу пригадать, кого я ждав…
Тодось Осьмачка
Не можу пригадать, кого я ждав
на вулиці старого міста;
з безодні висла гілка світова
на захід, мов крижина чиста.
Гойдав поволі вітер степовий
із неї сонце вечорове…
Зів’яла мідь горіла од стіни
високої сумної школи.
Душа боліла в мене і цвіла
сухими пелюстками думи:
що сонце пада з вічного зела
за море, у вечірні шуми,
а ранком з гілки свіже нависа
ізнов на землю та на ріки…
Й моя колись одірветься душа,
але одірветься навіки.
Авта летіли з вулиць вдалину
і на людей куріли димом…
Невже на віки вічні, як умру,
свою свідомість я покину?..
Загув баском над вухом чорний жук
і вдарився на шиї в комір,
його звалив я на широкий брук,
а він поліз у сірий гомін!
Свію свідомість він маленьку ніс,
не знаючи нічого за колеса,
ні за вогні, що вирвані з коліс
сухим, як скло, камінним плесом.
Коли на рейку гостру виліз жук,
набігло чавунове коло…
Я чув під проводом трамвайний гук,
чи чув же крики хто жукові?..
О будь ти прокляте, моє життя,
свідомість бідної тварини!
Адже ж була ти в чорного жука,
що пропадом на рейці згинув?..
О будь ти прокляте, життя моє,
бо як свого діждуся кола —
не вчує сонце, що нам світ дає,
мойого розпачу ніколи!..
Про вірш
Експресіоністичний крик зраненої душі про катастрофу селянського космосу та криваві рани української землі під пресом комуністичного терору.
Історія
Твір належить до доробку Тодося Осьмачки — одного з найбільш трагічних і геніальних експресіоністів Розстріляного відродження (група МАРС). Переживши жахи колективізації, арешти та психіатричні тюрми, поет дивом утік на Захід.
У збірках «Круча», «Скитські огні» та «Під чужим небом» Осьмачка відтворив біблійний масштаб народної трагедії XX століття з неповторною густотою мови.
Форма
Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Як читати
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Не можу пригадать, кого я ждав»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Загув баском над вухом чорний жук») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («мойого розпачу ніколи») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: експресіонізм · трагедія буття · пейзажна лірика · філософія серця