Каменярі

(Спомин)

Я все, коли вертав з Кракова додому, вставав у Львові відвідати Івана Франка, який мешкав нижче великої жовтої техніки. З великою радістю входив на перший поверх до робітні і бібліотеки нашого поета. Він, завсігди в вишиваній сорочці, виходив у бібліотеку, вітав мене та відразу закликав свою бліду жінку, і зголошував мене як гостя на снідання і обід. Хлопці і мала дівчина дуже були раді, чи мені більше чи сніданню, не знаю, а я, переговоривши, що конче треба було з господинею дому, переходив зараз до робітні, заваленої купою ріжних скриптів, перекладами та кусниками всіляких поезій. Я був чоловік ще молодий та дуже несміливий і без ніякого публіцистичного хисту, а до того велика пошана до нашого найбільшого поета мене дуже пригнічувала. То був час, коли Франко написав по-німецьки та надрукував у Відні свою статтю: "Der Dichter des Verrates"*.

Я боявся, що Франко не сміє вийти на вулицю через грізні голоси тодішньої польської преси і запроектував тому прохід у Стрийський парк. Він згодився і покликав до нас ще двох своїх хлопців.... На долині, як ми мали виходити на вулицю, Франко сказав до мене: "Я все вихожу щодня до своїх редакцій, але мене так не видно, я менше високий від вас, і тому дотепер ще не битий. Я не хотів би, щоби ви за мій гріх невинно покутували". Я відповів. "Я не годжуся з вашою статтею про Міцкєвича, а ми йдемо в дільницю робітничу, вас добре робітники знають, як свойого товариша і провідника. Тут ми можемо свобідно перейти. А в Стрийськім парку я буду держатися трохи позад вас, як задля сторожа, а ви з хлопцями йдіть передом". І я показав свою грубу палицю. Хлопці бігали то перед нами, то за нами, а Франко говорив до мене, що ми и біді підемо до кофейні, де часто сиділи його близькі люди при каві. Стало сидів Остап Терлецький, час від часу показувався польський поет Ян Каспрович, разом з Франком співробітник "Кур'єра Львівського". Ніхто Франка не нападав, ми спокійно сиділи коло півгодини в Стрийськім парку, і тоді він просто напав на свою декламаторську — так він казав — і без таланту написану поему "Каменярі". Я тоді, як сидів поруч Франка, був противної думки, як він, так само і тепер.

_____________________

* "Поет зради" (нім.).

================

ПЗТ, II, 32

28.11.1953

Про вірш

Мемуарний нарис відтворює живий, позбавлений хрестоматійного глянцю образ Івана Франка в один із найтрагічніших періодів його цькування галицьким середовищем. Твір поєднує глибоке благоговіння молодого автора перед духовним велетнем із щемливим спостереженням за його самотністю й домашньою вбогістю.

Історія

Спомин написано з нагоди вшанування пам'яті Івана Франка через десятиліття після його смерті. Василь Стефаник щиро вважав Франка своїм головним літературним учителем, який благословив його перші збірки новел і ввів молодого новеліста у велику українську літературу.

Описані події сягають травня 1897 року, коли у віденському часописі «Die Zeit» Франко опублікував резонансну статтю «Der Dichter des Verrates» («Поет зради»), присвячену Адаму Міцкевичу. Публікація викликала шалену хвилю шовіністичного цькування Франка польською пресою Львова, його ізоляцію, погрози фізичної розправи та відчуження частини української інтелігенції.

Форма

За жанром це мемуарно-публіцистичний портретний спомин. Оповідь ведеться від першої особи в довірливій, сповідальній манері, де щире зізнання оповідача у власній несміливості підкреслює велич постаті Франка.

Стиль характеризується поєднанням документальної точності (львівські адреси, деталі побуту, посилання на конкретну статтю) та експресивної психологічної деталізації. Мова поєднує нормативну літературну форму з лексичними маркерами галицької інтелігенції початку XX століття.

Як читати

Стефаник десакралізує образ Франка-монумента, замінюючи його образом Франка-трудівника й страдника. Вишивана сорочка поета, його бліда дружина Ольга Хоружинська, радісні голодні діти та завалена скриптами робітня створюють трагічний образ інтелектуала, що живе на межі фізичного виживання, працюючи задля просвіти нації.

Вражаючим смисловим контрастом є велич духу Франка і його буденна вразливість. Слова титана української культури: «Я все вихожу щодня до своїх редакцій, але мене так не видно, я менше високий...» виростають у гірку метафору невизнання пророка у власному оточенні. Фізична самотність Франка на львівських вулицях посеред ворожого натовпу осмислюється як доля справжнього каменяра нації.

Теми: образ Івана Франка · мемуаристика · самотність митця · трагедія генія · літературне побратимство

Усі поети