Morituri
*
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
***
— Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
— Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.
— Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко.
— О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий...
— Ти питлюєш язиком, як у млині...
— Тьфу на тебе, старий.
— Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...
— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
***
— Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
— Котрий зуб?
— Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
— Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
— А я не годен вітримати.
— Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.
— Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
— І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
— То не хотічи, а це інше.
— Васи, а пробуй горівки.
Сходили діти ціле село — та й нема.
— Нешті румунешті.
— А я зараз найду, але аж на кінці села.
— А кілько нас є?
Порахували.
— Літерку як купиш, та й буде.
Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
***
— Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.
— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
— Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
Василь Стефаник — Виводили з села Василь Стефаник — Басараби Василь Стефаник — Лист Ще 63 твори → Біографія Василя Стефаника
— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
— Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.
***
— Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати?
— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.
— Все перейшло на читальню, там тепер рєд .
— От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть грощі за білета.
— Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі грунти хотє розділити.
— Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!
— Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
— Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком...
— Тогди був гелт, де ті часи?..
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
— Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней...
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.
***
— Зараз буде біда,— казав Микола Максимові.
— Та яка біда, а дітем від тебе зась!
— Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.
— Сам си чіши.
— А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
— То сховайси десь у стодолі.
— То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра...
*Morituri — Ті, що чекають смерті (лат.)