Автопортрет
Жиленко Ірина
Ця мить — уже моя. Ніхто й ніколи
не відбере у мене цеї миті.
Над садом білим пурпурове коло
жахтить і ллється крізь багряне віття.
Не буде місця іншого ніде,
не буде часу іншого ніколи.
Люби мене під цим багряним колом!
І смійся, смійся, смійся, поки день!
День для кохання, день для боротьби,
день для труда, для захвату і злості.
День для екстазу творчості, для росту.
День холоду і день вогню в собі.
О, я люблю, коли цвітуть жоржини.
Як сяє тиша в ту пресвітлу мить,
коли я — християнка і дружина,
коли я — вся ласкавий, добрий мир.
Стою, легка і світла, як роса.
І ріки тиші по землі проходять.
Хай буде мудрість і спокійна врода,
Хай буде згода й сонячна яса!
Кругом чола струмує світло синє.
Лице моє: як сад. І білосніжні
після дощу осипалися вишні.
Автопортрет у білому. Ірина.
Але й люблю, коли жахтить в мені
заграва люті. І до бою зводить.
Тоді я — єретичка на вогні,
тоді я — відьма, опір і незгода.
Стою, висока — гнів-бо мій крутий!
Перед очима стяг палахкотить.
Хай славляться вогонь, і боротьба,
і опік ватри на моїх губах.
В руках тримаю меч свій і дитину.
Сміюсь! А від червоного плеча
червоні коси, тліючи, сичать…
Автопортрет в червоному. Ірина.
Про вірш
Пристрасний маніфест жіночої та творчої ідентичності, побудований на драматичному поєднанні двох начал: тихої християнської лагідності берегині та бунтівного, вогненного екстазу мисткині-воїтельки. Твір утверджує повноту людського буття у нерозривній єдності суперечностей.
Історія
Вірш належить до раннього етапу творчості Ірини Жиленко, коли авторка шукала власну поетичну індивідуальність серед плеяди яскравих митців шістдесятництва (Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського). На противагу підкресленому громадянському трибунству багатьох сучасників, Жиленко формувала феномен глибокої, психологічно розкутої та поліфонічної жіночої лірики.
У цьому творі відбилася суперечність самоусвідомлення поетеси між традиційною роллю дружини, матері, берегині сімейного затишку (особливо у шлюбі з дисидентом Володимиром Дроздом) та невгамовним бунтом творчого духу, готового до самоспалення в ім'я свободи й мистецтва.
Форма
Поезія написана переважно п'ятистопним ямбом із вкрапленням дактилічних та пірихієвих модуляцій, які передають внутрішній нерв і зміну емоційних регістрів від спокійної гармонії до екстатичного крещендо. Римування мішане, поєднує точні та неточні альтерновані рими (миті — віття, зросту — злості, мир — дитину).
Композиція побудована за принципом антитетичного живописного диптиха: перша частина являє собою «Автопортрет у білому» (апологія миру, материнства, мудрості й любові), а друга — контрастний «Автопортрет в червоному» (апологія гніву, непокори, єресі й жертовної боротьби).
Як читати
Живописна поетика вірша трансформує словесний текст у візуальне полотно. Колористика твору гранично символічна: білий колір вишневого саду, роси та тиші асоціюється з чистотою, християнським смиренням і гармонією («християнка і дружина»), тоді як пурпуровий, багряний і червоний втілюють вогонь пристрасті, незгоди та творчого горіння («єретичка на вогні», «відьма, опір і незгода»).
Кульмінаційний образ «В руках тримаю меч свій і дитину» є геніальним оксюмороном, який концентрує двоїсту природу жінки доби шістдесятництва: материнська ніжність і захист життя нерозривно поєднані з готовністю до екзистенційного бою за гідність і творчу правду. Меч стає знаком поетичного слова і духовного опору.
Екстатичний фінал із палаючими косами, що «тліючи, сичать», сягає міфологічних глибин архетипу фенікса і сакральної жертви. Жиленко стверджує, що повноцінна творча особистість не може бути замкнена в одному каноні — вона реалізується лише через синтез спокою і бурі, білого світла благодаті й червоного полум'я боротьби.
Теми: жіноча ідентичність · самопізнання · екстаз творчості · бунт і смирення · поетичний маніфест · шістдесятництво