Вуличка мого дитинства
Жиленко Ірина
Це була звичайна вуличка.
Липи. Лави. Квітники.
Школа. Біля школи — "Булочна".
Блиск веселої ріки.
Пофарбовані парканчики,
і кульбаби, і коза,
і морозиво в стаканчиках,
і фонтанчик, і базар.
Я ходила до дитсадика.
А за мною — котик Лис.
А в зелених палісадниках
синьо півники цвіли.
Пахло кропом з магазинчика,
півень радісно кричав,
а бабусі на ослінчиках
колисали онучат.
А дорослі все балакали
про незрозуміле нам.
І частенько мами плакали.
Бо була тоді війна.
Що таке війна — збагнула я
в літній день біля ріки,
коли небо затягнулося
чорнохмар'ям літаків.
І моя маленька вуличка
спалахнула з краю в край —
школа, біля школи — "Булочна",
двір, і липи, і сарай.
Як будинки з криком падали
в палісадники лицем!
Я боюсь про це і згадувать.
Я боюсь писать про це.
Я живу на іншій вулиці.
Знову мир. І тиша знов.
В синім небі розгорнулися
паруси новобудов.
Та іноді серце все-таки
озирається назад.
Де дівчатко у беретику?
Де фонтанчик? Де базар?
Школа. Біля школи — "Булочна".
Сквер синичками дзвенить.
Я зітхаю: рідна вуличка
не вернулася з війни...
Про вірш
Пронзилива елегія про втрачений ідилічний світ раннього дитинства, безповоротно спопелений війною. Твір сповнений гіркого контрасту між затишною мікроісторією дитячих радощів і нищівною катастрофою воєнної руйнації.
Історія
Вірш має виразне автобіографічне підґрунтя й безпосередньо апелює до дитячих спогадів Ірини Жиленко про Київ часів Другої світової війни. Письменниця, яка народилася 1941 року, належала до покоління дітей війни, чия найперша свідома пам'ять зафіксувала бомбардування, виття сирен, руйнування рідних будинків та гіркі сльози матерів.
Твір постає як осмислення травми цілого покоління вже з відстані зрілого віку, коли повоєнне відновлення та розквіт міста («паруси новобудов») не здатні загоїти внутрішній рубець від загибелі первісного затишку. Спогади про дворик і вуличку дитинства стають наскрізною темою і в її майбутній автобіографічній прозі, зокрема у мемуарах «Homo feriens».
Поезія позбавлена радянського бравурного мілітарного пафосу; натомість Жиленко обирає глибоко гуманістичну та пацифістську оптику, де найбільшою трагедією війни є розтоптана краса дитячого сприйняття та перерване мирне існування простих людей.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із переважно пірихієвими паузами, що створює наспівний, подібний до дитячої лічилки або колискової ритм. Ця позірна простота й грайливість розміру в першій частині вірша робить перелом до теми війни ще більш драматичним і разючим.
Композиція чітко розпадається на три смислові частини: розгортання сонячної експозиції мирного дитячого раю (парканчики, морозиво, котик); драматичний злам і трагічна кульмінація (наліт літаків, палаючі будинки, падіння фасадів «лицем у палісадники»); меланхолійний рефлексивний фінал із гірким висновком-афоризмом.
Як читати
Поетика тексту будується на техніці кінематографічного монтажу деталей: «Липи. Лави. Квітники. / Школа. Біля школи — "Булочна"». Зменшувально-пестливі форми («вуличка», «парканчики», «стаканчиках», «палісадниках», «магазинчика») маркують безпечний і безтурботний мікросвіт, де все існує у масштабі дитячого погляду й зігріте любов'ю.
Метафора літаків як «чорнохмар'я» та надзвичайно експресивна персоніфікація зруйнованих осель («Як будинки з криком падали / в палісадники лицем!») передають жах катастрофи не через суху хроніку, а через тілесне відчуття болю. Вулиця олюднюється, стаючи живою істотою, жертвою насильства.
Фінальне протиставлення новітнього міського пейзажу («паруси новобудов») і незримого силуету «дівчатка у беретику» підкреслює непоправність утрати. Заключний рядок — «рідна вуличка не вернулася з війни...» — переносить статус загиблого солдата на саму топографію пам'яті, стверджуючи, що війна вбиває не лише людей, а й саму тканину дитинства.
Теми: дитинство і війна · пам'ять і ностальгія · трагедія втрати · автобіографізм · втрачений рай · гуманізм