Бджоли
Жиленко Ірина
Хрипить динамік на базарній площі.
Над ним іде приский циганський дощик.
І ні душі. Лиш кури, мухи, кінь.
Клавіатура сонної ріки.
Зелений вулик. І червоний вулик.
І весело тут сивіти траві.
А я кудись ішла, та вже забула.
І сіла слухать бджіл пшеничний дзвін.
Був теплий світ, і ця старенька лава
у лопухах, і вівсюгів срібло.
І так було мені на світі славно,
як ще ніколи досі не було.
Все раптом стало радісно і просто.
Нове чуття? І подив: це мій світ?
Немов із серця зсунулась загроза,
а з тіла знято ношу сотень літ.
Хитнулась квітка. Бджілка сполошилась.
І хтось спокійно проказав: “Звершилось!”
Я здивувалась. Як же це? Без грому?
Ба навіть без повісточки? Вночі?
Був Суд Страшний – закритим, тихим,
скромним.
Ніхто не знав. Хіба одні сичі.
А від городу потягнуло кропом.
Розпатлався чорнобил на межі.
Усе скінчилось. І скінчилось добре.
О перший день людей, трави і бджіл!
Дрімає коник на базарній площі.
Над ним іде приский циганський дощик.
Курить велосипедником хлоп’я.
Ніхто іще не знає.
Тільки я…
Про вірш
Есхатологічна мініатюра про тихо пережитий кінець колишнього тривожного світу і настання нової ери буття серед розкоші природи й гармонії праці. Пафос твору — тихе сакральне прозріння, зцілення душі та відчуття всеохопної первозданної благодаті.
Історія
Вірш створено в період творчої зрілості Ірини Жиленко (увійшов до її знакової збірки «Вікно у сад», 1978), коли в українській ліриці шістдесятників під тиском репресій і цензури поглибилася тенденція до внутрішньої еміграції, порятунку в природі, родинному колі та філософській споглядальності.
Поетеса, яка болісно переживала арешти друзів-шістдесятників і загальну задушливу атмосферу застою, переводить катастрофічні та апокаліптичні передчуття епохи у площину інтимного містичного переживання: страшний суд виявляється не всесвітньою карою, а тихим позбавленням від багатовікового тягаря страху й болю.
Форма
Твір написано п'ятистопним ямбом із чергуванням пірихіїв, перехресним та суміжним римуванням і значною кількістю пауз (цезур та анжамбеманів). Це надає оповіді розважливого, медитативного тону, наближеного до внутрішнього монологу або спокійного щоденникового запису.
Композиція чітко розпадається на три частини: експозиція провінційної буденності («базарна площа», «хрипить динамік»), центральна зона містичного осяяння («Звершилось!», «Суд Страшний») і повернення до тієї ж площі, але вже преображеної сакральним знанням ліричної героїні.
Як читати
Центральний концепт твору — деміфологізація та водночас одомашнення біблійного Страшного Суду. Замість апокаліптичних труб, вогню і космічних потрясінь Страшний Суд відбувається «закрито, тихо, скромно», у спокої літнього дня серед лопухів, вівсюгів і вуликів. Це втілює екзистенційну переоцінку буття: справжній суд полягає у звільненні людського серця від страху («з серця зсунулась загроза, а з тіла знято ношу сотень літ»).
Метафора «пшеничного дзвону бджіл» символізує сонячну, творчу, мирну життєдайність, протиставлену механічному хрипу динаміка на базарній площі. Бджола тут постає як архаїчний архетип чистоти, праведності та безперервності буття, а пахощі кропу і чорнобилю повертають світ до його органічного, догріховного стану.
Фінал утверджує елітарність духовного знання: лірична героїня залишається єдиним свідком нової генези («Ніхто іще не знає. Тільки я…»). Буденний циганський дощик і хлоп'я на велосипеді в останніх рядках сприймаються вже не як тлінна провінційна сірість, а як райське оновлення першого дня відновленого космосу.
Теми: філософська лірика · духовне переображення · Страшний Суд · людина і природа · гармонія буття · сакральне в буденному