Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.
А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..
Одна голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.
Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.
Філософсько-публіцистичний роздум про Голгофу, на якій поряд розпинали творця і розбійника, та про обов'язок нащадків розрізняти вбитого Бога і всесвітнього хама-тирана.
Вірш належить до філософської лірики Дмитра Павличка, у якій біблійні образи стають ключем до осмислення історії ХХ століття. Поет, що пережив сталінську добу й був свідком спроб її реабілітації, звертався до теми відповідальності суспільства за пам'ять про жертв і катів.
Мотив страти генія, якому «не йняли віри», має для української літератури особливе значення: він перегукується з долями митців Розстріляного відродження та дисидентів, а образ ката, якого зняли «з охрестя справедливої ганьби», прочитується як алюзія на спроби повернути шану диктаторові.
Вірш написано білим віршем — п'ятистопним ямбом без рими, переважно з жіночими закінченнями. Така форма, традиційна для філософських і драматичних творів, надає висловлюванню вагомості й ораторської сили.
Композиція тричастинна: розпинання генія, «ще страшніше» зняття ката з хреста і фінальний синтез — образ єдиної Голгофи, на якій поряд висять «розбійник і творець». Антитези («Бог» — «хам», «темрява» — «світло») структурують думку як логічний аргумент.
Перша частина вражає фізіологічною точністю метафор: невинну душу «плювками прибивають до хреста». Страждання генія, якого не визнали, порівнюється з розп'яттям Христа — людина, що несе в собі божественне, гине через людську сліпоту.
Ще страшніший, за словами поета, протилежний процес: коли ката знімають «з охрестя справедливої ганьби» і, стоячи навколішки, чекають його воскресіння. Тут ідеться про моральну деградацію суспільства, що обожнює власних мучителів.
Фінальний синтез спирається на євангельський образ: на Голгофі поряд з Христом розп'яли розбійників, і «в темряві не розрізняли їх». Але сучасники, наголошує Павличко, «повинні бачити при світлі», де «вбитий Бог, а де всесвітній хам, що перед смертю розпинав народи». Вірш варто читати як заклик до моральної ясності й історичної справедливості.
Теми: історична пам'ять · кат і жертва · біблійні мотиви · моральна відповідальність · доля генія