Іду по рідному селу...
Яке то щастя — хто збагне...
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне,
Могутнє світло з хат, домів,
Де каганець колись димів!
Яке то щастя — свій народ
У світлі бачити! Мені
Оце найбільша з нагород
За всі страждання і пісні,
За все, чим жив і що творив,
За кожен молодий порив!
В оселях тих смачніший хліб
І голосніший спів дівчат.
Лиш хто на серце вже осліп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозуміть мене!
1959
Радісний вірш-роздум поета, що йде вечірнім рідним селом і бачить у сяйві електричного світла найвищу нагороду за свої страждання й пісні.
Вірш датовано 1959 роком — періодом становлення Дмитра Павличка (1929–2023) як поета. Він народився в селі Стопчатів на Прикарпатті, і образ рідного села залишався наскрізним у його творчості.
Кінець 1950-х — час повоєнної відбудови й електрифікації західноукраїнських сіл. Павличко, який пережив війну і складні повоєнні роки на Галичині, бачить у світлі «з хат, домів» символ нового життя свого народу. Вірш несе прикмети офіційної естетики доби, але особиста інтонація — радість за «свій народ» — робить його щирим ліричним висловлюванням.
Вірш написано чотиристопним ямбом — класичним розміром української поезії, що надає роздуму ясності й енергії.
Три шестирядкові строфи мають римування ababcc: чотири перехресно римовані рядки завершуються суміжною парою (домів — димів; творив — порив; збагне — мене), яка звучить як підсумок, своєрідний афористичний висновок кожної строфи.
Вірш відкривається простою дією — «Іду по рідному селу» — і риторичним питанням про щастя, яке не кожен «збагне». Основний образ — контраст між «вечірньою млою» і «ясним, могутнім світлом» з хат, де «каганець колись димів». Світло стає символом подолання темряви — і буквальної, і історичної.
Друга строфа переводить радість на рівень самоусвідомлення поета: бачити «свій народ у світлі» — «найбільша з нагород за всі страждання і пісні». Митець вимірює свою працю не славою, а добробутом рідних людей.
Третя строфа додає побутові деталі — «смачніший хліб», «голосніший спів дівчат» — і завершується різким протиставленням: щастя поета не зрозуміє той, хто «на серце вже осліп» і кого «струїв минулий чад». Читати вірш варто як щиру сповідь про єдність поета з народом, позначену оптимізмом свого часу.
Теми: рідне село · любов до народу · світло і темрява · щастя · місія поета