Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Сонет-алегорія про смерть великого інквізитора, за якою прозоро вгадується смерть Сталіна: тиран помер, але система страху лишилася.
Цей вірш став однією з найвідоміших подій у біографії Дмитра Павличка. Він увійшов до збірки «Правда кличе!» (1958), і саме через нього наклад книжки було вилучено й знищено: цензори безпомилково впізнали в іспанському інквізиторові Томасі де Торквемаді Сталіна, а в ченцях, що стежать за реакцією людей, — партійну номенклатуру.
Сонет написано в часи хрущовської «відлиги», коли офіційно засудили «культ особи», але сама система репресій, цензури й доносів нікуди не зникла. Павличко сміливо висловив те, що відчували мільйони: смерть диктатора не означає свободи.
Класичний сонет п'ятистопного ямба. Катрени мають кільцеве римування на дві наскрізні рими (Торквемада — ченці — старці — стада; отці — влада — рада — лиці), терцети — перехресне (розповідали — нема — ридали; крадькома — пам'ятали — тюрма).
Сувора форма підсилює іронію: урочистий сонетний лад контрастує з різким, майже вульгарним «здох» у фіналі. Останній рядок побудований як афоризм із антитезою «тиран — тюрма», що звучить як вирок.
Ченці, вдягнені в лахміття, «як старці», — образ лицемірної влади, яка маскується під смиренність, але насправді є «підступними пастухами людського стада». Їхній страх точно схоплено: вони боятимуться не горя народу, а його можливої радості, бо усмішка на лиці може стати ознакою єресі.
Парадокс другої частини — люди ридають, слухаючи вістку про смерть ката. Ці сльози — не любов, а вимушений, вивчений рефлекс самозбереження, бо «стоїть тюрма». Павличко показує психологію тоталітарного суспільства, де навіть емоції підконтрольні.
Іспанське тло XV століття дає дистанцію, необхідну для цензурних умов, але перенесення очевидне: сонет про те, що механізм терору живе довше за свого творця. Ця думка зберігає гостроту для будь-якої епохи диктатур.
Теми: тиранія і страх · лицемірство влади · засудження сталінізму · несвобода · історична алегорія