Космос
Дмитро Павличко
Івану Давидкову
Коли мій батько руки вмиває,
Б'ють у скелі долонь моря зелені,
Плаває сонце, немов черешнина,
У величезній батьковій жмені.
Нігті, як десять чорних місяців,
Ходять по еліпсах та по колах.
Виливає на землю дощі та бурі
Мозольної тверді найменший сколих.
Рукава закочені, як гірські кряжі,
На плечах — простори солончакові.
А там, на чолі, як алмазик Марса,
Палає краплина спотілої крові.
Чумацький Шлях рушника біліє,
Мерехтять світила у дрібному взорі,
Вода у листках споришу, як дьоготь,-
То згоріли і впали краплинами зорі.
Між мозолями — сині розколини,
Наче між горами ріки сині.
Біль їхній, тихий і безконечний,
Тече і впадає в небесну синь.
Я над глибинами того болю
В думці, наче в ракеті, згоряю.
О Космосе мій! О Космосе труду!
Не знаю твого ні початку, ні краю!
1965
Про вірш
Гімн праці, у якому руки батька-селянина розростаються до масштабів всесвіту, а біль натруджених долонь стає безмежним, як космос.
Історія
Вірш присвячено болгарському поетові Іванові Давидкову, з яким Дмитра Павличка єднали дружба й перекладацька співпраця: Павличко багато перекладав із болгарської та інших слов'янських літератур. Написаний 1965 року, у розпал космічної епохи, коли весь світ захоплювався польотами в космос, вірш полемічно переносить це захоплення на іншу, земну величину.
Образ батька-трудівника — один з наріжних у творчості Павличка, сина селянина з Прикарпаття. Поет утверджує, що справжній всесвіт містить не лише зорі й ракети, а й мозолясті руки тих, хто годує світ.
Форма
Вірш написано акцентним віршем (тактовиком) з різною кількістю складів у рядку, що наближає його до вільного, розкутого мовлення. Катрени мають римування на парних рядках (зелені — жмені, колах — сколих, солончакові — крові), непарні лишаються неримованими.
Порівняння розгорнуті й гіперболічні, ритм уповільнений, а фінал вибухає двома окличними зверненнями до космосу, що змінюють споглядальну інтонацію на гімнову.
Як читати
Звичайна побутова дія — батько вмиває руки — під пером поета стає космогонією: моря б'ють у скелі долонь, сонце плаває, «немов черешнина», нігті ходять «по еліпсах та по колах», як місяці. Найменший рух цих рук викликає дощі й бурі, а закочені рукави перетворюються на гірські кряжі.
Краплина спітнілої крові на чолі, «як алмазик Марса», вишитий рушник, що біліє, як Чумацький Шлях, — у цих образах злито селянську хату й небесні світила. Космос у Павличка не холодний і не порожній: він теплий, людський, пахне потом і землею.
Сині розколини між мозолями, «наче між горами ріки сині», несуть «тихий і безконечний» біль, що впадає в небесну синь. Ліричний герой згоряє над цими глибинами, «наче в ракеті», і усвідомлює: космос праці такий самий безмежний, як зоряний, і так само не має ні початку, ні краю.
Теми: велич праці · образ батька · людина і всесвіт · селянське життя · шана до трудівника