Крізь чорний дим зневаги і брехні
Дмитро Павличко
Крізь чорний дим зневаги і брехні
Вона прийшла до мене в самотину.
Вона так ніжно принесла мені
Своє кохання, як малу дитину.
А я боявся руки простягти
І пестощами немовля накрити,
Питався дозволу у правоти,
Що вміє лиш соромити й корити.
Я відучився з радості ридать,
Я жити звик у темнім домі "мушу".
Коротке слово "ні" по рукоять
Я застромив у безпровинну душу.
Я знав; ніколи серце не проща
Того, що розумом безжально вбито.
Вона пішла і мертве дитинча
Взяла ще більш ласкаво й сумовито.
Я не кричав: "Кохана, повернись".
Я не чекав ні чуда, ані дива.
До горла правда скочила, як рись,
Розлючена і за неправду мстива.
1966
Про вірш
Сповідь чоловіка, який із боягузтва й надмірної розсудливості відштовхнув кохання, і гірке усвідомлення того, що вбите розумом серце не прощає.
Історія
Вірш належить до інтимної лірики середини 1960-х років, коли Дмитро Павличко створив одні з найглибших своїх любовних поезій. Його кохання завжди драматичне, повне внутрішньої боротьби між почуттям і обов'язком, пристрастю і забороною.
Образ «темного дому мушу» перегукується з написаним наступного року віршем «Мушу», де це слово стає формулою життєвої необхідності. Тут же «мушу» — в'язниця, у якій людина відучилася радіти й плакати від щастя.
Форма
Вірш написано п'ятистопним ямбом з перехресним римуванням (брехні — самотину — мені — дитину). П'ять катренів утворюють чітку розповідну композицію: прихід коханої, вагання героя, відмова, її відхід, розплата.
Мова стримана, майже аскетична, проте кожна строфа тримається на одній сильній метафорі, а рими поєднують побутову простоту з точністю образу.
Як читати
Центральна метафора вірша — кохання як мала дитина, яку жінка ніжно приносить героєві. Він боїться простягти руки й «пестощами немовля накрити», бо питає дозволу «у правоти», що вміє лише соромити й корити. Розсудливість і мораль тут постають силою, що вбиває живе почуття.
Найжорстокіший образ — коротке слово «ні», застромлене «по рукоять» у безпровинну душу. Наслідок страшний і незворотний: жінка йде, забираючи «мертве дитинча», і несе його ще ласкавіше й сумовитіше, ніж живе.
Герой не кричить і не кличе кохану назад, бо знає, що серце не прощає вбитого розумом. Фінальне порівняння правди з розлюченою риссю, що скочила до горла, передає момент прозріння: правда почуття мститься за неправду розуму.
Теми: втрачене кохання · розум і почуття · провина і каяття · самотність · моральний вибір