Люблю вночі на небеса дивитись,
Коли зірки, немов бджолиний рій,
Поблискують крильми, і повен мрій
Виходить місяць, як прадавній витязь.
Блакитом неба прагну оповитись,
Неначе димом тютюну курій,
Лишити все на цій Землі старій
І в безмірі небеснім загубитись.
Там десь моя вітчизна неземна,
Де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля,
В сивинах сяйва мріє далина.
Та день іде блідий, як породілля,
І знову я в руках того свавілля,
Що звершує колиска і труна.
Сонет-мрія про нічне небо, у якому поет шукає свою «вітчизну неземну», але щоранку повертається у владу земного свавілля між колискою і труною.
Вірш належить до філософської сонетної лірики Павличка, де космічні образи поєднуються з роздумами про скінченність людського життя. Поет часто протиставляє безмір неба й обмеженість земного існування.
Образи зірок, що пахнуть «ніби євшан-зілля», і місяця-«прадавнього витязя» вкорінюють космічну мрію в українську історичну пам'ять і фольклор.
Класичний сонет п'ятистопного ямба. Катрени римуються кільцево (дивитись — рій — мрій — витязь), терцети мають наскрізну риму на «-ілля» (зілля — породілля — свавілля), що підсилює фінальний акорд.
Розлогі порівняння — зірки як бджолиний рій, місяць як витязь, небо як дим тютюну, день як породілля — творять насичену образну систему, характерну для зрілих сонетів поета.
Катрени передають захват нічним небом: зірки поблискують, як бджолиний рій, місяць виходить, «як прадавній витязь». Ліричний герой прагне оповитися блакиттю, лишити все на «Землі старій» і загубитися в небесному безмірі.
Там, у безмірі, — його «вітчизна неземна», де зорі пахнуть, як євшан-зілля. Цей образ відсилає до легенди про половецького хана, якого запах євшану повернув на батьківщину, тож небо постає як прабатьківщина душі.
Терцети розбивають мрію: настає день, «блідий, як породілля», і людина знову опиняється в руках свавілля, що «звершує колиска і труна». Сонет закінчується тверезим визнанням меж людського існування.
Теми: нічне небо · мрія про вічність · скінченність життя · духовна батьківщина · філософські роздуми