Лист до одного знайомого в справах філологічних
Дмитро Павличко
Я знаю, знаю, що не мови
Людей на світі поділили
На злих і добрих. О, якби-то
Свої окремі мови мали
Визискувачі, ошуканці,
Падлюки, боягузи, дурні,
Злодії, бюрократи, вбивці,
Було б із ними чесним людям
Боротись легко. Кожна мова,
Немов земля, родити може
Пшеницю чи осот — залежно,
Хто що на засів облюбує
Умом і серцем. Кожна мова,
Немов вогонь, спалити може
Або зігріти дух — залежно,
Хто що із полум’ям чарівним
Робити хоче. Кожна мова,
Як дерево, з якого буде
Колиска чи труна — залежно,
Хто що подарувати хоче
Своєму брату. Та не буде
Чужу земличку засівати
Пшеницею негідник-ледар,
Що рідне поле напропаще
В будяччі кинув. Ні, не буде
Душі людської зігрівати
Дзвінкою мовою чужою
Перевертень, що рідне слово
В собі згасив, неначе ватру,
Яка в душі палахкотіла
Із днів дитинства. Ні, не буде
Братам колиски дарувати —
Хто рідну маму в домовину
Живцем поклав би. А як буде, —
В колисці діти вкалічіють!
Про вірш
Іронічно-гнівне послання про мову, у якому поет доводить, що мова сама не ділить людей на добрих і злих, але той, хто зрікся рідного слова, не здатен зігріти чужу душу.
Історія
Вірш належить до публіцистичної лірики Павличка, присвяченої мовному питанню, — одній із найболючіших тем його творчості. Поет, автор славетного «Ти зрікся мови рідної», послідовно викривав русифікацію й національне перевертнівство.
Форма листа до «одного знайомого» дозволяє вести полеміку з умовним співрозмовником, який, очевидно, виправдовує відмову від української мови тим, що всі мови рівні й не визначають моральних якостей людини.
Форма
Неримований чотиристопний ямб із жіночими закінченнями — білий вірш, що наближається до розмовної, аргументативної мови. Відсутність рими підкреслює логічність і полемічність висловлювання.
Текст будується на повторах-рефренах «Кожна мова…» та «Ні, не буде…», які надають аргументам ритмічної ваги, а численні переноси імітують інтонацію живої суперечки.
Як читати
Поет погоджується зі співрозмовником: мови не ділять людей на злих і добрих. Якби в злодіїв, бюрократів і вбивць була своя мова, з ними легко було б боротися. Ця іронічна фантазія лише підводить до справжньої думки.
Кожна мова порівнюється із землею, що може родити пшеницю чи осот, і з вогнем, що може спалити або зігріти, — залежно від того, хто і з якими намірами нею користується. Мова — не просто інструмент, а простір морального вибору.
Фінал відкидає компроміс: не засіє пшеницею чуже поле той, хто кинув рідне в будяччі; не зігріє чужою мовою той перевертень, що згасив у собі рідне слово. Наостанок звучить страшний образ: хто живцем поклав би рідну маму в домовину, той не подарує дітям колиски — інакше в ній вони вкалічіють.
Теми: рідна мова · національна гідність · перевертнівство · моральний вибір · русифікація