Манекени
Дмитро Павличко
Манекени одягаються модно —
В закордонні костюми й манішки.
Декого в шовки замотано —
Видно лиш голову й ніжки.
Манекени не люблять праці,
Їм би гріться під склом на осонні.
Від неробства зрослися в них пальці,
І думки в них — як мухи сонні.
Манекени готові вдавиться
Своїм самолюбством жорстоким,
Коли хтось там на зорі дивиться,
А на них і не скине оком.
Манекени чужим хизуються,
До свого ж в нелюбові — нестримні.
Щоправда, вони гризуться
За свої місця на вітрині.
Манекени не мають серця —
Їх ніщо не болить і не коле.
Манекени ніколи не сердяться.
І не плачуть вони ніколи.
Манекени завжди сміються —
Похорони ідуть чи сльоти.
Як це, скажіть, революція
Не сполола цієї сволоти?!
Та як би не думав й черство,
Є все ж бо надія у мене,
Що в людське вічне братерство
Не пройдуть манекени!
1966
Про вірш
Сатира на людей-манекенів — самозакоханих неробів, що хизуються чужим, зневажають своє і не здатні ні на співчуття, ні на справжнє почуття.
Історія
Сатиричні вірші займають помітне місце в творчості Дмитра Павличка 1960-х років. Поет викривав міщанство, кар'єризм і духовну порожнечу, які процвітали попри офіційні гасла про нову людину. Манекен став для нього універсальним образом бездушності, що прикривається модним одягом.
Вірш перегукується з іншими соціальними портретами поета, зокрема «Пішачком», де син соромиться власної матері, — Павличко послідовно ставить людяність і пам'ять про коріння вище за зовнішній блиск.
Форма
Вірш написано акцентним віршем (тактовиком) із перехресним римуванням, часто неточним і асонансним (модно — замотано, вдавиться — дивиться, сміються — революція). Така рима надає тексту розмовності й іронічної легкості.
Шість катренів починаються анафорою «Манекени…», що працює як рефрен і водночас як перелік вад. Інтонація наростає від іронічного спостереження до відкритого обурення.
Як читати
Перші строфи малюють манекенів у вітрині: закордонні костюми, шовки, «під склом на осонні». Вітрина — точна метафора світу, де все існує для показу. Від неробства в них «зрослися пальці», а думки — «як мухи сонні».
Далі образ поглиблюється: манекени заздрять тим, хто дивиться на зорі, хизуються чужим, ненавидять своє і гризуться лише за «місця на вітрині». Вони не мають серця, тому нічого не болить, вони завжди сміються — і на похоронах, і в негоду. Цей вічний усміх і є найстрашнішою ознакою бездушності.
Фінальна строфа змінює гнів на надію: попри все, поет вірить, що «в людське вічне братерство» манекени не пройдуть. Головний урок вірша — справжня людяність вимірюється здатністю співчувати, працювати й любити своє.
Теми: бездушність і міщанство · сатира · зневага до свого · людяність · суспільні вади