На руїні
Дмитро Павличко
Палац Дудаєва — в руїні!
Радій же, кам’яна Москво,
Будуй палати і святині,
Звеличуй імперське єство
Своєї темної гордині
І не соромся — в тій руїні
Твойого духу торжество.
Ти розбиваєш не від вчора
Базальт, ґраніт а чи порфір
Осель, де правда й непокора
Живуть, тобі наперекір, —
Ти, невблаганна і сувора,
Захланна танкова потвора,
Вогнями дихаючий звір!
Хвались! Ти знищила півсвіту,
Чи трохи більше, чи — якраз?
Твою сьогоднішню еліту
Відзначив би Петрів указ,
Тож виривайся із-під гніту
Чеченського — до динаміту,
Щоб підірвати весь Кавказ!
Та, як валитись будуть гори,
Ховайсь, бо прийде Прометей,
І Риму третього опори
Зламає він і в ниці нори
Заб’є тебе й твоїх дітей.
Тебе заглушать не докори,
А камені з твоїх церков,
Де ти благословляла горе
І пила з чаш чеченську кров!
***
Про вірш
Філософський роздум про нерозривний зв’язок радості й печалі, любові й журби на життєвому шляху людини. Автор утверджує мужність і незламність духу.
Історія
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Форма
Вірш звучить у формі: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком.
Стрункі чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Як читати
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Палац Дудаєва — в руїні»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («Чи трохи більше, чи — якраз») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («І пила з чаш чеченську кров») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · елегійні роздуми · пейзажна лірика · людська гідність