Нема, нема… І раптом: з’ява!
Дівчатко миле, ще дитя,
Стоїть і дивиться на мене
Із досвітку мого життя.
Тієї дівчинки на світі
Немає вже, а я чомусь,
Як присоромлений досадно,
В її пречистий лик дивлюсь.
Любові не було між нами,
Бо розійшлися ми дітьми,
Чого ж вона з таким докором
На мене дивиться із тьми?
А, може, та дитяча мрія,
Що з дна душі тепер встає –
То нездійсненне пожадання,
Святе закохання моє?
***
Пристрасна й водночас шляхетна інтимна сповідь про всепоглинаюче кохання, душевну чистоту та радість злиття закоханих сердець.
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Вірш звучить у формі: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком.
Стрункі чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Нема, нема… І раптом: з’ява»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («В її пречистий лик дивлюсь») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («Святе закохання моє») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · інтимна лірика · філософія буття · людська гідність