Хтось постукав уночі.
Швидко я знайшла ключі,
Відчинила, і до хати
Зайченя зайшло вухате.
Стало в кутику сумне,
Каже: "Заночуй мене!
Бо надворі завірюха
І мороз бере за вуха!"
Батьків я взяла кожух,
Вкрила зайця з ніг до вух
І гадала, що гульвісу
Вранці одведу до лісу.
Встала рано, та дарма —
Зайченяти вже нема.
Чи запізно я збудилась,
Чи зайча мені приснилось?
Зворушлива казкова історія про зайченя, яке взимку постукало вночі до хати, попросилося переночувати, а вранці зникло — так і лишилося незрозумілим, чи гість був справжнім, чи приснився.
Вірш належить до поезії Дмитра Павличка для дітей — важливої частини його творчості, де поет говорить із малим читачем простою, мелодійною мовою, наповненою образами рідної природи, родини і села.
Вірш написано від імені дівчинки, що вирізняє його серед інших дитячих творів поета й робить розповідь особливо щирою. Сюжет нагадує зимову казку, у якій тварини говорять людською мовою, а межа між сном і дійсністю хитка.
Вірш написано чотиристопним хореєм із суміжним римуванням: «уночі — ключі», «хати — вухате», «кожух — вух». Короткі рядки і чіткий ритм створюють жвавий розповідний темп.
Текст поділено на чотири чотиривірші, кожен з яких становить окрему сцену: стук у двері, прохання зайчати, турбота дівчинки, ранкове зникнення гостя. Фінальне двопитання залишає сюжет відкритим.
Нічний стук і поява «вухатого» зайченяти одразу переносять читача в казку. Зайча «сумне» стає в кутику й просить прихистку від завірюхи та морозу, що «бере за вуха», — дотепна деталь, яка пасує саме зайцеві.
Дівчинка виявляє щиру турботу: вкриває гостя батьковим кожухом «з ніг до вух» і планує вранці відвести його до лісу. Вірш учить дітей милосердя і відповідальності за слабших.
Фінальне запитання «Чи запізно я збудилась, / Чи зайча мені приснилось?» надає творові поетичної загадковості. Добро, зроблене навіть уві сні, все одно залишається добром, а сама зимова ніч стає простором дива.
Теми: доброта і милосердя · турбота про тварин · зимова казка · сон і дійсність · дитинство