Ностальгія (сонети)
Дмитро Павличко
МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ
В ДЕНЬ ЙОГО СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ
Антична статуя з відбитими руками —
Це образ творчості твоєї, батьку мій!
Є сила і краса в поставі молодій,
Та кикоті стирчать камінними суками.
Біль покалічення забудеться з роками,
І правнук підійде до тебе, повен мрій,
І скаже: "Гарно й так цій постаті твердій,
Найкращі лінії — це, власне, тії злами…"
Але в душі моїй ридатиме ридма
До скону смертного твого каліцтва мука,
Твоєї величі захована страма;
Я — ламаний також! Кричить моя розпука:
"Благослови мене, о статує безрука,
Накрий долонями, котрих давно нема!"
1995
БІЛЯ СВОЇХ КНИЖОК
Нарешті став я біля стелажа
В бібліотеці власній; книги-трупи
Виймав і ніжно їх складав на купи,
І слухав, як щемить моя душа.
Там книжечка й моя, немов чужа,
Лежала мертва — не слова, а струпи;
І чути гниль з тієї шкаралупи,
Де правди задушилося пташа.
Спалити б їх! Жбурнути між поління
Палаюче — й кінець! Та не засне
На попелі з книжок моє сумління.
Воно кричить, немов дитя трудне,
І проклинає, і кляне мене,
Горить, та не спадає в мертве тління.
1995
Про вірш
Два сонети-сповіді: шанобливе слово до Максима Рильського, чия творчість понівечена добою, і болісний докір собі за власні книжки, скалічені компромісом.
Історія
Сонети датовано 1995 роком, коли відзначали столітній ювілей Максима Рильського, а Павличко розпочинав дипломатичну службу за кордоном. Слово «ностальгія» в назві поєднує тугу за батьківщиною і тугу за втраченими можливостями власної творчості.
Рильський був для Павличка духовним наставником; поет називає його «батьку мій». Обидва митці пережили радянську епоху, у якій мусили платити компромісами за право друкуватися, і саме цей спільний досвід стає предметом роздумів.
Форма
Сонети написано шестистопним ямбом із кільцевим римуванням катренів (абба абба) та класичною будовою терцетів. Довгий рядок із цезурою надає мові урочистості й повільності, доречних для ювілейного звертання і сповіді.
Важливу роль відіграють звукові повтори й етимологічні фігури («ридатиме ридма»), а також контрастні пари образів: статуя і кикоті, книжка і струпи, попіл і сумління.
Як читати
Творчість Рильського уподібнено античній статуї з відбитими руками: у ній є сила й краса, але стирчать кам'яні «кикоті». Правнуки, можливо, побачать у цих зламах лише естетичну принаду, але для поета-сучасника біль каліцтва ніколи не забудеться — він знає, яка рука його завдала.
Другий сонет — «Біля своїх книжок» — переносить ту саму тему на себе. Власна давня книжка лежить «мертва — не слова, а струпи», у ній задушилося «пташа правди». Поет хоче спалити її, але сумління не засне навіть на попелі.
Обидва тексти читаються як чесний рахунок епосі й собі. Ностальгія тут не солодка, а гірка: це туга за тим, ким митець міг би бути без цензури й страху.
Теми: доля митця · Максим Рильський · радянська цензура · сумління · ностальгія