Ось я танцюю. Я танцюю.
Тебе я біля себе чую,
Твій подих, лагідний вогонь,
І дотик молодих долонь,
І сукні тихе доторкання,
Грудей незриме підглядання –
Прийми мене, не відсторонь!
Печальні люди, йдіть додому,
Не заважайте молодому –
Бо я танцюю, я живу,
Я світ вдихаю мов траву
Вдихає кінь на пасовищі –
Я чую погляд – о найближчі! –
Неначе рану ножову…
***
Філософський роздум про нерозривний зв’язок радості й печалі, любові й журби на життєвому шляху людини. Автор утверджує мужність і незламність духу.
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Вірш звучить у формі: канонічний п’ятистопний ямб. Шляхетна гармонія п’ятистопного ямба з класичним чергуванням жіночих і чоловічих рим.
Класична сонетна архітектоніка: два катрени й два терцети. Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Ось я танцюю. Я танцюю»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («Прийми мене, не відсторонь») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («Неначе рану ножову») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · людська гідність · правда життя · вічність краси