— Чи ж чуєш, зажурена мати,
Як на тебе кують кайдани
Не твої вороги-супостати,
А твої самолюбні сини!
— Чую, чую залізні удари
Там, де розбрату горно горить,
Де проходять сини в яничари
Через влади й хвальби ненасить.
— Чи ти знаєш, зажурена нене,
Що не страшно ворожих закуть,
А страшне те залізо сталене,
Що сини тебе в нього заб'ють!
— Знаю, знаю, та вже не боюся,
Що розпнуть вони матір сліпма,
Я по них на хресті помолюся,
Бо нема в мене інших, нема!
Гіркий діалог із зажуреною матір'ю-Україною, яку закувують у кайдани не чужі вороги, а власні самолюбні сини. Попри зраду, мати не проклинає дітей, а готова молитися за них навіть на хресті.
Вірш належить до громадянської лірики Дмитра Павличка — поета, політика й одного з творців незалежної України. Тема внутрішнього розбрату, коли сини «проходять в яничари» заради влади й похвали, особливо загострилася в його поезії пострадянської доби, хоча має давнє коріння в українській літературі.
Образ яничарів, які зрікаються матері, відсилає до народних дум і до Шевченкових звинувачень «перевертнів»; постать розіп'ятої матері нагадує Шевченкову Україну-покритку й біблійний сюжет. Павличко поєднує ці традиції в коротку, але дуже щільну поетичну притчу.
Вірш складається з чотирьох катренів, написаних тристопним анапестом (Чи ж чу́єш, зажу́рена ма́ти), з перехресним римуванням жіночих і чоловічих рим (мати — супостати, кайдани — сини).
Композиція діалогічна: непарні строфи — запитання оповідача, парні — відповіді матері, які починаються подвоєнням «Чую, чую», «Знаю, знаю». Така будова нагадує народну пісню-голосіння і надає тексту інтонації скорботного плачу.
Центральний образ — кайдани, але кують їх не «вороги-супостати», а «самолюбні сини». Поет протиставляє зовнішню загрозу внутрішній: «не страшно ворожих закуть, а страшне те залізо сталене», яким уярмлять свої. Горно розбрату, ненаситність влади й хвальби — ось джерела цього заліза.
Фінал переводить вірш у площину християнської жертовності. Мати знає, що сини «розпнуть її сліпма», але вже не боїться: «Я по них на хресті помолюся, бо нема в мене інших, нема!» Ця остання фраза — вершина трагізму і любові водночас: безумовне материнське прощення стає докором і закликом до самоусвідомлення, звернутим до кожного читача.
Теми: доля України · внутрішній розбрат · зрада і яничарство · материнська любов · жертовність і прощення