Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім'я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.
Лагідне повчальне звернення до дитини про рідну мову як основу особистості, душу людини і її незгубний зв'язок із Батьківщиною, що оберігає в будь-яких світових просторах.
Тема рідної мови пронизує всю творчість Дмитра Павличка — від громадянських віршів до текстів для дітей. Як один із найпослідовніших оборонців українського слова в радянську добу, а згодом голова Товариства української мови, поет вважав, що любов до мови треба плекати з наймолодшого віку.
Вірш «Рідна мова» став хрестоматійним: його включають до шкільних читанок і читають на святах рідної мови. Звертання «дитино» робить твір своєрідним батьківським напуттям, яке водночас звучить як заповіт поета новим поколінням.
Вірш складається з трьох чотиривіршів, написаних п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням («є — твоє», «мова — світанкова»; «пташа — душа», «далечизна — Вітчизна»). Жіночі рими чергуються з чоловічими, творячи плавну, співучу мелодику.
Слово «мова» стоїть у римі в першій і останній строфах, утворюючи композиційне обрамлення: вірш починається й завершується тим самим ключовим поняттям. Анафоричне «І» та повтор «вся... вся... вся» в другій строфі підсилюють інтонацію напучування.
Вірш відкривається питанням самоідентифікації: «Спитай себе, дитино, хто ти є». Відповідь дає не розум, а серце, у якому «обізветься рідна мова». Так поет утверджує мову як глибинну основу особистості, а ім'я дитини, що «просяє, наче зірка світанкова», підкреслює, що через мову людина отримує своє неповторне місце у світі.
Друга строфа розгортає образ пташати, що вилітає з родинного гнізда в далечінь світу. Навіть далеко від дому рідна мова зберігає в собі «всю душу», «всю дорогу», «всю Вітчизну». Мова постає портативною батьківщиною, яку людина завжди несе з собою.
Фінальна строфа переходить від образу дороги до образу польоту над безмежжям: людина «не згубиться, як на вітрах полова», і не впаде, «допоки буде в серці рідна мова». Порівняння з половою — легким, безвартісним, що його розвіює вітер, — протиставляє людину без коріння людині, яка має внутрішню опору. Так вірш стає простим і переконливим уроком національної та особистої гідності.
Теми: рідна мова · національна ідентичність · любов до Батьківщини · родинне гніздо · духовна опора