Смерічка (Внизу під скелями срібляста річка...)
Дмитро Павличко
Внизу під скелями срібляста річка,
А над проваллям, на самім краю,
Стоїть висока, рівна, ніби свічка,
У гостроверхій шапочці смерічка
І в плесі розгляда красу свою.
Немов гуцулка горда і смілива —
Вона сп'ялася на скали карниз.
І я боюсь, коли бушує злива,
Що ось прийде хвилина нещаслива,-
Смерічка посковзнеться й рине вниз.
Але корінням грунту кам'яного
Незримо й цупко держиться вона.
У спеку воду дістає із нього,
А в бурю пригинається розлого
До каменя, напнута, як струна.
За те, що дух її не всох, не вимок,
За ті великі сили життьові,
Що виграють зі смертю поєдинок,
Я б посадив її серед ялинок
Побіля Мавзолею у Москві.
Про вірш
Пейзажна поезія про карпатську смерічку, що вистоює над проваллям у бурі й спеку, стає символом живучої сили, яка перемагає смерть.
Історія
Карпатський краєвид — одне з найглибших джерел поезії Дмитра Павличка, уродженця Прикарпаття. Смерека для нього не просто дерево гір, а образ гуцульського характеру — стрункого, гордого, незламного. Цей вірш належить до ранньої творчості поета, коли прикарпатські враження поєднувалися з офіційною риторикою радянської доби.
Фінальна строфа, де поет хоче посадити смерічку «побіля Мавзолею у Москві», — характерний знак часу: у 1950-х роках подібні жести були майже обов'язковою даниною ідеологічним вимогам. Сьогодні цей рядок читається як документ епохи, що контрастує з органічною, щирою образністю основної частини вірша.
Форма
Вірш написано п'ятистопним ямбом, строфи — п'ятивірші з римуванням абааб: «річка — краю — свічка — смерічка — свою». Потрійна жіноча рима в непарних рядках і чоловіча в парних створюють хитливий, але врівноважений ритм, ніби відтворюючи коливання деревця на вітрі.
Чотири строфи вибудовують чітку композицію: опис (дерево над урвищем), тривога (страх, що злива зірве смерічку), розв'язка (приховане коріння тримає її), висновок-оцінка. П'ятий рядок кожної строфи підсумовує картину, працюючи як завершальний акорд.
Як читати
Перша строфа вражає вертикаллю: внизу срібляста річка, вгорі — висока, рівна, «ніби свічка», смерічка в «гостроверхій шапочці», що милується собою у плесі. Порівняння зі свічкою додає образу сакральності, а з гуцулкою «гордою і сміливою» — людської, жіночої вдачі. Дерево водночас вразливе й величне.
Емоційний центр вірша — у протиставленні видимого і незримого. Ліричний герой боїться, що в бурю смерічка «рине вниз», але її сила прихована в корінні, що «незримо й цупко» тримається кам'яного ґрунту, дістає з нього воду у спеку, а в бурю дає змогу пригнутися до каменя, «напнутою, як струна». Ця деталь — пригнутися, але не зламатися — містить головну мудрість твору.
Тож смерічка стає алегорією людини або народу, чиї «великі сили життьові» виграють поєдинок зі смертю. Читаючи вірш, варто розрізняти живу поетичну думку про стійкість і ідеологічну оболонку фіналу, яка свідчить про умови, в яких творив молодий поет.
Теми: краса Карпат · сила життя · стійкість і незламність · людина і природа · боротьба зі смертю