Соняшник
Дмитро Павличко
Дівчинка книжку читала,
І соняшника прохала.
Може, так жартувала:
Посвіти мені, посвіти.
А соняшник мовив:
— Ну, що ти? І
Не мав би я вже роботи.
Щоб свої золотисті соти
На дрібниці перевести!..
Соняшник дивився на Сонце,
Дуже довго дивився на Сонце,
І здалося йому, що Сонце —
Квітка така ж, як він.
І здалося йому, що Сонце
На нього дивиться з неба,
Йому посилає з неба
Від захоплення свій уклін.
І здалося йому, що Сонце —
Блідніше й менше за нього,
Що ніжне тепло не від Сонця,
А від нього струмує в світ;
І здалося йому, що хата,
Побіля якої він виріс.
Од його неземної вроди
Просяває, немов самоцвіт.
І здалося йому, що Сонце
Сходить на землю поволі,
Щоб зблизька його обдивитись,
Намилуватися ним.
І справді, Сонце на землю
Спустилось, і вже по стежці
Прямувало до нього й світило
Назустріч вінком золотим.
Втім, вийшла дівчинка з хати
І стала Сонце прохати:
— Зайди до нашої хати,
Перепочинь з путі!
Сонце — зайшло. І раптом
Все навкруги померкло.
Тільки вікно хатини
Сяяло в темноті.
Соняшник здивувався!
Засоромлено пооглядався
І до вікна підкрався.
І що ж він побачив? Дива!
Дівчинка книжку читає,
А Сонце перегортає
Сторінки й світло вливає
В літери та в слова.
Про вірш
Казкова притча про пихатого соняшника, який повірив, що він яскравіший за Сонце, доки не побачив, як Сонце завітало до хати, щоб світити дівчинці, яка читає книжку.
Історія
«Соняшник» — один із найвідоміших віршів Дмитра Павличка для дітей, що увійшов до шкільних читанок. Поет поєднує в ньому образи сільського подвір'я, близькі йому з прикарпатського дитинства, із казковою фантастикою.
Сюжет продовжує традицію літературної казки-притчі з моральним підсумком. Соняшник — символ українського степу й сонячної вдачі — тут виявляється героєм із людськими вадами, а Сонце уособлює справжню велич, що служить людям і знанню.
Форма
Вірш написано вільним дольником із нерегулярною кількістю складів у рядку. Характерна особливість — строфи з монорими в перших трьох рядках і четвертим рядком, що римується з відповідним рядком наступної строфи («читала — прохала — жартувала... посвіти»; «що ти — роботи — соти... перевести»).
У центральній частині поет використовує анафору «І здалося йому, що Сонце...», яка повторюється кілька разів і наростаюче передає розвиток самообману соняшника. Різка зміна ритму в рядку «Сонце — зайшло. І раптом...» позначає кульмінацію.
Як читати
Вірш відкривається дотепним діалогом: дівчинка жартома просить соняшника посвітити їй, а той зверхньо відмовляє, бо не хоче витрачати «свої золотисті соти» на «дрібниці». Уже тут видно зародок пихи: героя захопила власна схожість із Сонцем.
Анафоричне «І здалося йому...» розгортає наростання самообману: соняшник вірить, що Сонце кланяється йому, що воно «блідніше й менше», що тепло струмує «від нього», а хата сяє від його «неземної вроди». Поет майстерно показує, як марнославство поступово спотворює сприйняття світу.
Кульмінація перевертає ілюзію: Сонце справді спускається на землю, але йде не до соняшника, а до хати на прохання дівчинки. Довкола все меркне, сяє лише вікно, а всередині Сонце «перегортає сторінки й світло вливає в літери та в слова». Цей прекрасний образ утверджує цінність книжки й знання та показує, що справжнє світло служить людині, а не милується собою.
Теми: пиха і самообман · цінність книжки і знання · справжня велич · казковість · світло і служіння